Аптекар

І коли ми тiшилися, що вже скоро за яких кiлька миль опинимося у Львовi i нарештi спочинемо в теплi та затишку, менi здалося, що я помiтив попереду рух, щось темне мигнуло в кущах i причаiлося. Ми сповiльнили коней, напружилися i поклали руки на пiстолi. За хвилю з кущiв пролунав пострiл, Мартин зойкнув i припав до кiнськоi шиi. Я вистрiлив, у кущах хтось скрикнув, а коли друга куля пролетiла у мене над вухом, то, не розмiрковуючи, вдарив коня шпорами i погнав просто на кущi, не даючи нападниковi змоги перезарядити зброю.

Звiдти вискочив чоловiк з мушкетом, другий лежав горiлиць у кровi i вже не дихав. Кiнь вдарив переднiми копитами розбiйника, збив його з нiг, я зiскочив з коня i, приклавши кинджал до його горла, запитав:

– Хто вас послав?

– Ми… ми н-не знаемо… – заклiпав з переляку той. – Ми сидiли в корчмi бiля Кракiвськоi брами. До нас пiдiйшов якийсь чоловiк… його обличчя закривали криси капелюха… i темно там було. Тiльки клинчик борiдки стирчав. Вiн описав вас, дав нам гаманця i сказав, аби ми вас пiдстерегли на дорозi.

– Обох?

– Нi, того, хто мае на оцi чорну опаску. А якби був хтось при ньому, то i його.

– Але з вас кепськi стрiльцi.

– Пальцi, пане, за… закоцюбли, – голос у нього тремтiв вiд страху. – Ми вас довго чекали… з самого ранку, а ви iно зараз прибули. Я казав, що треба б руки зiгрiти, але мiй товариш не дозволив багаття розкласти.

Вiн би ще щось молов, убачаючи у тому торохтiннi свое спасiння, мовби тими словами хотiв розжалобити, переконати, що нема тут його провини, що вони були лише найманцями, виконавцями чужоi волi, i, коли я висмикнув з-за пояса мотузку i почав скручувати розбiйниковi руки, той полегшено зiтхнув i замовк, маючи надiю, що тепер його уже не вб’ють.

Опiсля я кинувся до Мартина. Той уже сповз з коня i важко дихав на снiгу. Очi його були сумнi. Рана в живiт очевидячки була смертельна, але я розщiпнув на ньому каптан в надii, що куля вдарила iно в бiк, але, на жаль, так не було.

– Спробую тебе довезти до мiста. Може, там зарадять.

– Ти добре знаеш, що не зарадять, – прошепотiв Мартин. – Пам’ятаеш, скiльки ми таких ран набачилися, коли малисьмо бурду з турками?

Вiн мав рацiю, рана в живiт завше була безнадiйною, бо внутрiшнiй крововилив не давав жодних шансiв. Мартин втрачав кров i блiд на очах. Я був змушений хiба безсило спостерiгати за тим, як вiн покидае цей свiт, але заки ще був при пам’ятi, я просив його, аби висловив свою останню волю, котру я виконаю будь-якою цiною.