Легіон Хронос

Вiн просто загубиться серед цього розмаiття i матиме час вiдкрити вогонь першим, якщо його розшукають. Дмитро пройшов у куток, з якого можна було бачити все, що вiдбуваеться у торговiй залi, зняв автомат з запобiжника i за хвилину вже спав, звернувшись калачиком на канапi.

Роздiл 6

Йому снились батьки. Вони були такими, якими запам’ятав iх Дмитро перед вiд’iздом у аеропорт. Мама у чорному лайковому плащi й крислатiй фетровiй шляпi з вiзерунком у виглядi лiлii, а батько в дiловому костюмi, поверх якого було одягнуто кашемiрове пальто нарозхрист.

Навiть увi снi Дмитро здивувався. Батьки жодного разу не снилися йому пiсля катастрофи. Та чи сон це? Дмитро, вiдчуваючи млявiсть i дивну апатiю, не мiг сказати напевне, чим е картина, яку йому довелось спостерiгати. Тим часом мама присiла на канапу бiля нього, а батько розташувався у крiслi навпроти.

– Тобi не зимно? – запитала мати. Просто, нiби нiчого й не вiдбулось.

– Нi, – вiдповiв Дмитро.

– Жаль, немае ковдри, – спохмурнiла мати.

– Ну що ти, – задумливо сказав батько.

 – Вiн уже дорослий i сам змiг би про себе потурбуватись.

– Так, зовсiм дорослий, – мати посмiхнулась сумною посмiшкою.

У Дмитра пересохло в горлi. Вiн хотiв щось вiдповiсти, але вiдчув, що не в змозi вимовити жодного слова. Лише дивився на батькiв великими, здивованими очима.

– Як тобi жилось цей час, Дмитрику? – запитала мама, нiжно погладивши його по головi. – З тобою так жорстоко вчинили…

– Припини, – сказав батько. – Ти знаеш, це було необхiдним.

– Так. Але це не применшуе жорстокiсть. Вiн був лише дитиною.

– Врештi, все вийде на краще.

– Так.

Батько перевiв погляд на Дмитра.

– Не думай, я теж шкодую. Просто ми, чоловiки, повиннi iнколи приховувати своi емоцii. І я хочу, щоб ти знав: ти поводив себе гiдно.

– Я завжди вiрила у мого хлопчика, – зiтхнула мама. – Вiн перетворився на гарного юнака, у якого так швидко закохуються дiвчата…

– У нас мало часу, – батько встав з крiсла i вiдiйшов до вiкна. – Поспiшай.

– Так, – мати знiтилась. – Як мало часу…

– Це сон, мамо? – нарештi змiг витиснути з себе Дмитро.

– Звичайно, сон, – сумно посмiхнулась вона.

– І ви неживi?!

Мати востанне погладила його по головi i встала.

– Можливо, ми скоро зустрiнемось, мiй хлопчику. Можливо… Вiн не надто розумна людина.

– Хто?

– Острiвецький. Вiдрядив нас, щоб ми допомогли тебе упiймати.

– Вiн просто бовдур, – хмикнув батько. – Скорiше я дам вiдтяти собi руку.