Іменем сонця

Пiсля багатьох годин у сiдлi вiн мав надiю вiдпочити, перед тим як являтись на очi Гурському. Однак мрiям про вiдпочинок перетворитись на реальнiсть не судилось.

– Пане Ольховський! – покликав незнайомий голос, коли Семен проiздив повз оточену парканом яму, яку нещодавно розпочали рити коштом вiрменськоi громади Кам’янця. Їi пишно iменували Вiрменським колодязем[12 - Одна з туристичних принад сучасного Кам’янця-Подiльського. Вода у Вiрменському колодязi так i не з’явилась, проте споруду дуже полюбляють туристи.

].

Паливода озирнувся. Юнака, який махав йому рукою, вiн не знав. Але блакитний жупан незнайомця i шабля при боцi свiдчили про належнiсть останнього до гарнiзону мiста. Скорiш за все посланець Анджея Гурського. Семен не помилився.

– Пане Ольховський, вас хоче бачити його ясновельможнiсть. Просив не баритись! – бадьоро вигукнув юнак, наблизившись.

Семен зiтхнув. Першим бажанням було послати людину у блакитному жупанi пiд три чорти. Проте пiсля недовгих роздумiв вiн вирiшив поводити себе не так категорично.

Зрештою, коли все закiнчиться, мiська казна повинна заплатити за послуги. Наскiльки важко люди при владi розстаються з дзвiнкою монетою, Семен знав не з чуток. Тож зайвим було вiд початку давати у руки каштеляна виправдання для майбутнiх затримок у виплатi гонорару.

– Ти хто такий? – без неприязнi у голосi запитав Паливода.

– Данило Козак, ваша милосте. – вiдрекомендувався посланець.

– Козак? – зацiкавлено поглянув на нього Паливода.

– Прiзвище Козак.

З мiщанського роду. На службi у пана каштеляна.

– Давно?

– Третiй мiсяць.

– І як служба, подобаеться?

– А… – судячи з тону, перебування на посилках у Гурського юнаковi зовсiм не подобалось.

– У себе? – запитав Паливода, змiнюючи тему.

– У себе, – вiдповiв Козак. – Лютують.

– Через убивства?

– Через них теж. А головне… – юнак хотiв щось додати, але збентежився.

– Кажи, Козаче, не мнись, – пiдморгнув Семен.

– Панi Беата наказала вино прибрати, тож його ясновельможнiсть постять.

– Давно?

– Вiд учора.

– Зрозумiло. Що ж, вiдвiдаю його.

– Будьте ласкавi, без вас наказали не повертатись.

Семен з усмiшкою похитав головою.

– Все буде добре, Козаче, не переймайся. Але маю до тебе прохання.

– Яке?

– Особисте. Тобi знайомий лiкар з фортецi на iм’я Адам Костенко?

Данило з усмiшкою змахнув головою:

– Не пройшло й мiсяця, як пан Адам вилiкував мою ногу пiсля необачного падiння з сiдла.

– Чудово.