Іменем сонця

Доведеться вам ночувати у моему негустому помешканнi. Дитинi потрiбен спокiй, та й вашi люди надто втомленi. Кидатись у зворотний шлях було би верхом нерозсудливостi. Про коней i слуг подбають, а вас запрошую повечеряти. Маю надiю, ранком шлях до Кам’янця буде здолати значно простiше.

Януш Дубровицький зiтхнув. Як ревний католик, вiн був не у захватi вiд перспективи ночувати в помешканнi iудея. Але альтернативи не iснувало. Зрештою, вiн тут заради свого сина. А це найголовнiше.

– Ми вдячнi тобi, – мовив пан Януш i зiтхнув ще раз.

 – Я за все розрахуюсь.

Лiкар поглянув на гостей своiми розумними очима i хитнув головою:

– Грошi потiм. Я дам наказ подавати на трьох осiб.

– Я вдячна вам, лiкарю, – втрутилась у розмову Ірена Дубровицька. – Але я не голодна. Побуду з Петрусем.

– І отримаете мою рiшучу незгоду, – м’яко, але наполегливо заперечив Левi. – Хлопчик спить, а вам потрiбно пiдкрiпити своi сили й заспокоiтись.

* * *

Вечерю кухар приготував на найвищому рiвнi.

Це повинен був визнати навiть Дубровицький, який швидко зняв напруження за допомогою кiлькох кубкiв угорського. А панi Ірена майже нiчого не iла i увесь час мовчала. Слуга вже подав десерт, коли у дверi постукали.

– Йозефе, друже, поглянь, хто прийшов, – звернувся Левi до служника.

Останнiй, кивнувши головою на знак розумiння, вийшов з кiмнати. Швидко повернувшись, щось прошепотiв на вухо господарю.

– Це по вашу душу, молодий чоловiче, – поглянув Левi на Януша Дубровицького.

 – Вейз мiр, що за люди? Невже не можна залишити у спокоi чоловiка у такий вечiр?

– Що трапилось? – насторожилась панi Ірена.

– Менi доповiдають, що до вас прибув посланець вiйта. У нього зараз перебувае хорунжий його ясновельможностi, пана гетьмана литовського. І вiн чомусь термiново бажае з вами зустрiтись.

Пан Януш вiдклав виделку.

– Чорт забирай, зовсiм вилетiло з голови!

– У чому справа, любий? – Панi Ірена вiдверто нервувала.

– Нiчого особливого, кохання мое, – Дубровицький встав з-за столу.

 – Дякую за вечерю. Маю на короткий час вас покинути. Службовi справи. Я швидко повернусь.

Вийшовши у сiни, Януш Дубровицький прийняв з рук слуги опанчу, шапку i пiхви з шаблею. Швидко одягнувшись i почепивши зброю, поглянув на посланця.

– Я готовий, жовнiре, веди.

– Конi очiкують, ваша милiсть.

Обидва швидко збiгли сходами з ганку, пройшли подвiр’ям, яке вкривалось чистою снiговою ковдрою, i сiли на коней.