Куля для вовкулаки

Усе вiдбувалось на протязi чвертi години, по перебiгу якоi пану Олександру на мить полегшало i вiн змiг промовити кiлька слiв:

– Вiн стоiть отам, за деревом, – прошепотiв Сенявський пошерхлими вустами. – Стоiть i посмiхаеться…

– Хто стоiть, пане? Кого ви бачили? – допитувались пахолки[5 - Пахолок – дослiвно: пiдлiток, хлопчик. У лицарськiй кавалерii Речi Посполитоi боець, який перебував у почту шляхетного лицаря «вiйськового товариша».], не розумiючи, чи Олександр Сенявський каже правду, чи просто марить.

Проте його ясновельможнiсть не вiдповiв. Вiн уже сказав останнi у своему життi слова, i тепер повiтря з тихим свистом полишало його легенi. І лише коли Олександр завмер, пахолки роздивились у нього на грудях невеличку рану, на яку вони, обробляючи порiзаний бiк, не звернули уваги. Це була дрiбна червона цятка з лiвого боку грудей. Зовсiм невелика. І з неi витiкала тонесенька цiвочка кровi, яка тепер зупинилась i почала запiкатись. Мiхай втупився очима в цю рану, пiсля чого повiльно поклав тiло свого пана на землю й вивiльнив руку, якою досi пiдтримував його за спину.

Рука була залита яскраво-червоною кров’ю. Не вiрячи своiм очам, Мiхай перевернув Олександра i мало не вiдсахнувся – доки вони перев’язували його поранений бiк, панич стiкав кров’ю з рани на спинi. До враженого Мiхая лише цiеi митi дiйшов змiст сказаного Олександром перед смертю. Вiн рвучко пiдхопився на ноги й поглянув у той бiк, куди намагався вказати його пан. Там, у тiнi старезних дубiв стояла, стискаючи у руках довгу рушницю, щiльно закутана в чорний плащ постать.

І саме цiеi митi на сонце набiгла важка сива хмара. Вiтер раптово зiрвався i закружляв у повiтрi минулорiчним листям, м’яко дихнув у обличчя. А зовсiм поряд вдарила блискавка, освiтлюючи зловiсну постать iз рушницею за пiвтори сотнi крокiв вiд мисливцiв. Блиск i гуркiт на мить оглушили й ослiпили всiх, а коли люди прийшли до тями, на тому мiсцi, де стояв незнайомець з рушницею, нiкого не було.

– Чортiвня! – роздратовано проревiв Мiхай i першим кинувся туди, де щойно бачив постать у плащi. За ним побiгли решта представникiв почту покiйного князя.

Побiгли, щоб за хвилину завмерти на мiсцi й сполотнiти вiд жаху.

Там, де вони бачили озброеного у плащi, на землi була зображена пентаграма. Мить, i пекельна зiрка спалахнула вогнем, пахнувши людям в обличчя задушливим смородом сiрки.

– Сатана… – прошепотiв Мiхай.