Крос у небуття

Вiн був проламаний у трьох мiсцях i крiзь проломи протоптано стежки. Праворуч вiд будинку знаходилися густi заростi чорноклену, крiзь вiти якого проглядали рiзнобарвнi купи смiття. Лiворуч, посеред великоi калюжi, стояла вбиральня. Через калюжу до вбиральнi, вiд якоi навiть на вiдстанi йшов жахливий сморiд, вели кiлька напiвзгнилих дошок. Дверi пiд’iздiв, що вели до квартир, знаходилися з протилежного боку будинку. Андрiй зрозумiв, що надiйно блокувати територiю наявними силами вiн не зможе.

– Зброя е? – поглянув вiн на дiльничного. Той лише покрутив головою.

– Хреново, – пiдвiв пiдсумок Соколовський.

Несподiвано почувся дзвiн розбитого скла. У вiкнi, яке щойно було заклеене старими газетами, з’явився неясний силует людини у смугастому моряцькому тiльнику. Залунала брудна лайка, за якою три пострiли. У натовпi мешканцiв потерпiлого будинку почулися зойки. Андрiй почав дiяти рiшуче:

– Громадяни, усiм вiдiйти, тут небезпечно! Швидко вiдходимо всi! – замахав вiн руками до людей, пiсля чого наказав водiевi викликати пiдмогу.

Закiнчивши з цим, Андрiй поглянув на дiльничного. Той перелякано позирав на барак, ховаючись за патрульним автомобiлем.

– Рушниця, кажеш?

– А бiс його знае, – видихнув старлей. – Думав, з рушницi бахкае, що у нього може бути крiм рушницi?

– Пiстолет, наприклад. Як звати недоумка?

– Петром.

Андрiй простягнув руку у машину.

– Дай менi тангенту i включи динамiки, – мовив до водiя. Той пiдкорився.

– Петро, не дурiй! – рознесли за хвилину вулицею пiдсилювачi голос Соколовського. – Навiщо палиш, ще зачепиш кого!

Вiдповiдь не забарилась:

– Порiшу, сууууукииии! – слiдом за iстеричним криком ляснули ще два пострiли. Одна з куль вдарила у заднi дверцята «уазика», внаслiдок чого водiй вискочив з машини i впав пiд ноги Андрiевi.

– Не дурiй, кажу. Перестань стрiляти!

У вiдповiдь ще два пострiли.

– Ранiше скiльки разiв стрiляв?

– Не рахував. Разiв п’ять. Ранiше дружина верещала, тепер замовкла.

Андрiй сторопiв.

– Вiн там не сам?!

– Звiсно не сам. Дружина i дитина з ним. Дiвчинка, рокiв шести.

Андрiй в серцях сплюнув.

– Чого ж так хреново у вас?! – вiн пiднiс до рота тангенту. – Петро, не дурiй! Давай краще поговоримо.