Крос у небуття

– Не знаю, як хто, але я хочу жерти. Давай, Анжело, не соромся, – вiн налив усiм по чарцi коньяку. – І ти, Софрон, бери чарку. Маемо що вiдмiтити.

Софрон без ентузiазму пiдняв чарку i перекинув ii собi у горлянку. Анжела деякий час дивилась на напiй, пiсля чого затулила обличчя руками, вперши лiктi у край столу.

– Менi погано, Вiталiк, – застогнала вона. – Мене кумарить…

Потап вищирився i полiз у кишеню. За мить протягував ii невеличку кульку з фольги.

– На ось, це тобi допоможе, – мовив до Анжели.

– Що це?

– Кокс, Анжело, звичайний кокс.

Анжела, для котроi кокаiн був недопустимою розкiшшю, недовiрливо поглянула на Потапа. Той пiдморгнув.

– Зав’язувати тобi потрiбно з цим лайном. Але поки можеш нюхнути, полегшае. Тiльки заховайся кудись, не варто людям очi зривати.

Анжела не примусила себе довго вмовляти. Подякувала хрипким голосом i пiшла до туалету. Потап майстерно закинув до горлянки коньяк i вгризся бiлими мiцними зубами у соковитий стейк. Байдужно iгнорував запитливий похмурий погляд Софрона.

Нарештi той не витримав.

– Що будемо далi робити, Потап? І на чорт тобi ця лярва? Вiд неi тхне.

Потап мовчки прожував, неквапно витер серветкою маснi пальцi й налив по другiй.

– Бери, – кинув до Софрона.

Той мовчки взяв чарку. Лише випивши й припаливши цигарку, Потап поблажливо подивився на подiльника.

– А мiж тим скринька легко вiдчинялась. Нам ii послав сам Бог. Кращоi «хази», щоб до часу перебути, знайти важко. Будеш грати роль ii закоханого спiвмешканця.

Софрон обурено пирхнув.

– Та пiшла вона… Ще зарази якоi пiдхопиш!

Поблажливiсть враз полишила Потапа. Коли вiн поглянув в очi Софрона, той побачив у поглядi бригадира щось таке, вiд чого стало незатишно.

– Менше тексту, Софрон. Трахати ii я тебе не примушую. Поживемо, доки в Кам’янцi все затихне. Роби, як сказав, i доживеш до радiсноi дати, – Потап перевiв подих i наповнив чарки втрете, одразу взявши до рук свою. – Не хочеш бути закоханим спiвмешканцем, доведеться ним побути менi. Твое здоров’я!

Софрон мовчки випив i заходився закусувати.

Сперечатися з Потапом вiн не хотiв. Якщо той вважае, що так буде краще, нехай буде саме так. Врештi-решт, з усiх своiх бiйцiв Потап видiлив лише його, не давши попасти до рук мiлiцii. І хоч Софрон за своею вдачею був далекий вiд того, щоб вiдчути до бригадира собачу вiдданiсть, вiн був вдячний. Звичайно, не демонструючи своеi вдячностi.

Роздiл 14

5 травня 1996 року. 16.00.

м. Кам’янець-Подiльський.