Крос у небуття

Якщо поталанить, першу рибину вiн кине у приготований неподалiк садок ще до того, як Ігор i Михайло, котрi учора «перехватили» за вечерею, вилiзуть зi своiх наметiв.

Павло Іванович обережно пустив у воду другу донку i збирався уже взятися за третю, коли його увагу привернули хлопки i незрозумiлий шурхiт на протилежному березi. Придивившись, Павло Іванович розкрив вiд несподiванки рота. Не далi як за п’ять сотень метрiв вiд нього, ламаючи пiдлiсок, кручею униз летiв бiлий автомобiль. Минуло близько десяти секунд, i iномарка з гучним сплеском впала у воду.

Якусь мить коливалась на поверхнi, пiсля чого зникла у глибинi.

– Господи праведний! – Павло Іванович вiдчув, як руки у нього затремтiли.

І вiн заволав. Зовсiм не так, як це роблять на березi рiки досвiдченi рибалки:

– Мишко, Ігор! Мерщiй сюди! Треба швидко човна на воду спускати!

– Що тут? – першим пiдiйшов Мишко. З перепою у нього було пом’яте й смiшне обличчя, але Павловi Івановичу було не до смiху.

– Машина щойно у рiчку впала.

Пливемо прудко, може хто живий залишився!

Не минуло й трьох хвилин, як Павло Іванович вдвох з Мишком уже сидiли у човнi. Мишко веслував незграбно, але човен поволi наближався до мiсця, на якому хвилi вкрили автомобiль. Ставши колiнами на гумовий борт, Павло Іванович напружено вдивлявся у воду пiд скелястою стiною протилежного берега.

– Нiби виплив хтось! – видихнув нарештi Павло Іванович. Вiн ясно бачив, що у хвилях борсалась темна постать. – Мишко, наляж, може врятуемо!

Хвилини тяглись повiльно, а короткi весла в руках у Михайла так i норовили розвернути човник то в один, то в iнший бiк.

Не дивлячись на це, потерпiлий, либонь, помiтив своiх рятiвникiв. Павлу Івановичу здалося, що вiн почав плисти iм назустрiч. Минуло ще кiлька напружених хвилин i чоловiк нарештi опинився поряд з човном.

– Як ти, чоловiче? – гукнув Павло Іванович i простягнув руку потерпiлому. – Хапайся! Як же вас так понесло, от бiда!

Чоловiк у водi мовчав лише голосно дихав.

Руки вiн не подавав. Павло Іванович схопив нещасного за комiр i втягнув у човен. Побачив перед собою закривавлене обличчя хлопця рокiв двадцяти п’яти.

– Ти сам був? – прохрипiв Мишко. – Може ще когось встигнемо витягти?

Потерпiлий мовчав, лише вiдсапувався. Павло Іванович, який добре знав цi мiсця, поволi покрутив головою. Якщо у машинi хто й залишився, дiстати його вони не зможуть. Пiд днищем човна бiльше десяти метрiв водяноi товщi.