Арахнофобія

Швидко вiдшукав у столi лiтрову пляшку зi спиртом, пiд краном у кутку кiмнати вимив чотири склянки, пiсля чого одну з них наповнив спиртом до половини, решту доливши дистильованою водою, добутою з того ж таки столу. Останнiми мазками доповнив картину трилiтровою банкою квашених огiркiв iз холодильника бiля вiкна кiмнати, серветкою i парою виделок.

– Сiдай, не соромся. Тут, звичайно, без шику, але все по-простому, а головне – з лiкувальною метою, – вiн клацнув нiгтем по пляшцi зi спиртом, – медичний!

Ярослав посунув стiлець i сiв навпроти Галкiна.

– Де його знайшли? – запитав.

Галкiн знизав плечима.

– Не п'еш? Ну, як знаеш, – вiн перехилив свою склянку, голосно видихнув i захрумкотiв огiрком. – А я вип'ю. На сьогоднi досить служби. А знайшли його в iншому кiнцi мiста, на цвинтарi. Ти часом не знаеш, що вiн мiг робити на цвинтарi?

– Вони разом iз Мостовим i Сердюком мали вiдвiдати могилу батькiв Барбари.

– Тодi зрозумiло. Його знайдено пiд купою смiття, за три сектори вiд могил Красовських.

– Причина смертi – той «вогнепал», що я бачив у нього на скронi?

– Вiрогiдно, але не будемо поспiшати. Зараз Кость нам про все розповiсть, для того ми тут i сидимо. – Галкiн налив собi ще порцiю i швидко випив. – Що ж усе-таки трапилося в тебе на Личакiвцi?

– Банальний вибух армiйськоi гранати Ф-1.

– Ого! – присвиснув Галкiн. – Жорстокi з тобою люди.

– Життя з нами жорстоке.

– Злочинцiв, – Галкiн явно намагався пiдкреслити свою обiзнанiсть, як робив це завжди. – Двое молодикiв у срiблястiй «Хондi». Що ж ти накопав?

– Звiдки така обiзнанiсть? – примружився Ярослав. Хоча вiн завжди вважав майора своiм приятелем, схильнiсть того до пустоi похвальби його дратувала.

– Треба лишень умiло органiзовувати агентуру, Ярику, – Галкiн припалив цигарку.

– Вербування агентури, пане майоре, це не найголовнiше, ii потрiбно ще зберегти. Ти щойно «злив» менi свого агента. Його звуть Гриша, вiн бомж. З особливих прикмет – татуювання у виглядi перснiв на середньому й безiменному пальцях правоi руки. Живе на Личакiвцi близько двох рокiв, – Ярослав широко посмiхнувся, помiчаючи, як самовпевнений вираз обличчя майора змiнюеться виразом легкоi досади.

– Вiн, кiт помийний, не сказав, що «засвiтився» тобi.