Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Звiсно, iдеальним мiсцем був хрест на церквi святого Бойка, але дiстатися туди князь змiг би лише завдяки iншiй магii, на яку вiн сил витрачати не бажав.

Видершись по сходах до самоi верхiвки пункту спостереження, князь удруге привiтався з Туретом.

– Друже, – почав вiн опiсля. – Я не маю часу на пояснення. То ж доки не скiнчився пiвнiчний вiтер, я вдамся до магii, а ти, сподiваюсь, зробиш вигляд, що те тобi наснилося. Угода? З мене не убуде, обiцяю.

– Невже ти, падлюка, курiнний, у пеклi й справдi був?

– Так, – вiдповiв князь, трохи помовчавши, та розпочав проводити жесту.

– А поясниш, Якове з брудною сракою, навiщо ти чаклу…

Вартовий не встиг закiнчити. Бiле снiгове ручисько, з два сажнi вгору, що утворилося просто з повiтря, спiймало його i Тара у свою долонь. Здоровезнi крижанi пальця склалися у щiльного куркуля. Бiла, переливаюча перламутром, рука розсипалася, залишивши вежу пустою, трохи притрушеною снiгом.

* * *

Перше, що почув князь, коли розплющив похололi вiд снiгу очi, був трiскiт полiн у невеличкому камiнi.

– Де ми? – запитав Тар, намацуючи в горлянцi голосу.

– У сатани пiд ковдрою, – прокашляв Турет, намагаючись пiдвестися.

– Жовсем не, – промовив чоловiк, який схопив князя пiд руки, допомагаючи пiднятися на ноги. – Не ясно, катрий шатани ви iмел в думке. Навнерно, глумiтца?

– Бачиш, Якове з брудною сракою, що твоя магiя з людьми робить? – перекрутившись навколо спини та всiвшись до пiдлоги, прохрипiв Турет, обiрвавши вельможу.

– О-о-о… Гiвно, – продовжив вiн здивовано. – …А може, той… Не магiя… Падлюча матiр…

Вартовий нахмурився, оглядаючи освiтлену свiчками та камiном кiмнату. Інтер’ер – у пiвнiчному стилi. На стiнах – картини з зображенням гiр i гостроконечних замкових башт. Книжки на товстих дерев’яних полицях та кiлька кремезних шаф. Стiл для письма iз чорнильницею i перами… Останнiм на очi Турета потрапив вельможний пан у чудернацькому, навiть химерному з точки зору козака, платтi.

– Хатеть дожнать: кта такой у дом к маему наведатца?

Тар потер долонями обличчя.

– Нам потрiбний твiй окуляр Гансе. Ти ж розумiеш, про що йде мова?

Господар насторожився бiльше нiж у минулому. Але взяв себе у руки й мовив:

– Думкал, смерц жраза, кагда метел i снег к дом навiдался. Нiкаiкiх акуляра не iметца.

Турет, слухаючи вельможу, кашляв та смiявся.