Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Нашi молодшi брати не мають такого ж розуму, як людський. Та як дати iм його… Чи не думаеш ти, Іване, що тварина не забере собi зло людське i пристрастi людськi, га? І що вона не буде представлена до Божого суду, як тепер ii воля може бути спрямована супроти законiв голоду й природних потреб?

– Он воно як… – потягнув Когут. – Я про таке не думав.

– Найбiльше зло у тому Іване, що ми не хочем бачити зла, та воно майже всюди. Не можна здолати ворога, якщо дивитися на нього крiзь пальцi чи робити вигляд, що ворога – немае.

– Важкi думки ти кажеш, – Когут трохи не поклав руки на горбок, але вмить схаменувся. – Та, мабуть, у тих мiсцях, де ти мав сумнiвну радiсть бути, такоi науки навчиться неважко.

– Плiтки, – вiдмахнувся Тар.

– Як забажаеш, – приснув Когут. – Тодi може по-iншому. Не насуплюй лоба. Я до того, що ти, Якове, багато мандрував, i мiг бачити подiбне.

Князь мовчав. «Хвороба» Когута була йому вiдома. Але показувати костi у кухлi на початку партii вiн не хотiв.

– Маю подумати, – почухавши потилицю, мовив Тар.

– Розумiю, – погодився Когут. – Але ж поквапся, буде твоя ласка, бо моя може – скоро скiнчитися.

Уламок ХІ. Sanguine sollemnitatem

Князь вийшов з будинку. І тiльки-но пiдпалив люльку, аби зробити театрально розiграну паузу роздумiв задля Когута, як перед ним з’явився Дух справжнього Якова.

– Ти маеш допомогти Івану.

– Бо вiн твiй товариш? – байдуже збрехав Тар.

– Нi, князю, – натомiсть серйозно вiдповiв Дух. – Не тiльки тому. Когута оберуть отаманом. Козаки люблять його. Іншi претенденти також смiливi й честолюбнi, та у Когута е запал, харизма.

– Щось я не помiтив, – зiзнався князь. – Іван нiчим не вирiзняеться серед iнших. Менi, скажiм, Могила бiльш до вподоби. До того ж, твоi слова залишать свою силу, навiть якщо Іван повернеться з вигаданого вами «того свiту»?

– За таких обставин, князю, у Когута буде ще бiльше прихильникiв, а вороги будуть думати, що його не можна вбити.

– Згоден, про таке балачки пiдуть…

Тару не подобалось, коли хтось, окрiм нього, виявляв розум. Хоча, переважно, те стосувалося лише Якова.

– Балачки, князю, – Дух Якова повiльно розсипався, – свiтом правлять.

«Балачки, – повторив подумки князь. – Твоi балачки, Хвиля, докучають менi усе бiльше i бiльше». І хоча думав Тар по одному, вигляд вiн мав зовсiм iнакший: спокiйний i навiть трохи апатичний.