Син

Із сорока вiдсоткiв, якi можна накинути, перепродуючи новачковi дуриво, куплене у Хьовдiнена з 306-i, Джонi придбав би для себе три або чотири мiшечки «спiду». Принаймнi це було б лiпше, нiж знову йти грабувати у кварталi.

– Нi, дякую. Я можу пiти, якщо ти хочеш спати.

Голос, що долинав од вiкна, був настiльки м’яким i спокiйним, що Джонi не мiг добрати, як вiн прориваеться крiзь постiйний гармидер Іли: гульбу, верескливу музику, сварки i гуркiт вуличного руху. Отже, хитрий новачок хоче вивiдати, чи Джонi не намiряеться заснути? Тодi вiн зможе його гарненько обшукати.

Може, хоче знайти заначку, що Джонi передбачливо приклеiв собi до стегна?

– Я не спатиму, просто заплющив очi. Розумiеш мене, старий?

Молодий чоловiк кивнув.

– Я вже йду.

Щойно дверi зачинилися за його новим «ворогом по кiмнатi», Джонi Пума пiдвiвся з лiжка. Йому знадобилося всього двi хвилини, щоб обшукати гардероб цього хлопця i горiшне лiжко. Нiчогiсiнько. Нi козиного горiшка. Його ворог по кiмнатi не може бути новачком, коли так.

Вiн усе тримае при собi.

Маркус Енсет злякався.

– Що, малий, боiшся? – спитав дебелiший з двох пацанiв, заступаючи йому шлях.

Маркус невпевнено похитав головою i ковтнув.

– Ще б пак! Злякався, аж упрiв од страху, жирна свиня. Чуеш, як смердить?

– Диви, воно зараз заплаче, – зареготав iнший пацан.

Їм було рокiв по п’ятнадцять, а може, й по шiстнадцять. Або навiть по сiмнадцять. Маркус цього не знав, але вiн чiтко знав, що вони набагато бiльшi й старшi за нього.

– Ми просто хочемо в тебе його позичити, – сказав бiльший пацан i вхопив кермо Маркусового велосипеда. – Ми його тобi потiм повернемо.

– Коли-небудь, – знову зареготав iнший.

Маркус подивився на вiкна будинкiв уздовж тихоi вулички. Шибки глядiли чорними незрячими стеклами. Зазвичай вiн намагався не попадатись людям на очi. Вiн охочiше бував невидимкою: намагався непомiтно прошмигнути у хвiртку i тихенько, двором до самотнього жовтого будинку. Але саме зараз вiн сподiвався, що десь вiдчиниться вiкно i дорослий голос нагримае на великих хлопцiв, щоб забирались геть.

Марш до свого Тьосена, чи Нюдалена, чи звiдки там вони е, до району, де мiсце таким розбишакам, як вони. Але вуличка залишалася мовчазною. Лiтня тиша. Тривали канiкули, i решта дiтей з iхньоi вулицi роз’iхались по рибальських будиночках, по пляжах та по закордонах. Це не завдавало жодних утруднень для гри, оскiльки Маркус у неi бавився сам по собi.