Син

Я обдумаю пропозицiю.

«Дякую. Я обдумаю»?! Вiн пропонував наркотики жалюгiдному наркомановi, що конае вiд синдрому вiдмiни! Чи хлопець вислизнув з-пiд дii законiв тяжiння?

– Соннi, послухай…

– І дякую за ваш вiзит.

Харнес похитав головою i пiдвiвся. Хлопець не протримаеться. Харнес мае просто зачекати iще один день. Доки мине доба див.

Коли черговий спiвробiтник в’язницi провiв Харнеса через усi дверi й замки аж до вiддiлу реестрацii вiдвiдувачiв, де адвокат попросив, щоб йому викликали таксi, вiн подумав про те, що скаже його клiент.

Чи, радше, що його клiент зробить, якщо Харнес не врятуе свiт.

Тобто, конкретнiше, свою особисту частину свiту.

Гейр Голдсруд нахилився вперед у своему крiслi i втупився в монiтор.

– Що вiн, у бiса, замислив?

– Схоже, вiн намагаеться привернути чиюсь увагу, – сказав iнший наглядач у в’язничному пунктi стеження.

Голдсруд дивився на хлопця. Довга борода торкалась його оголених грудей. Вiн стояв на стiльцi перед однiею з камер вiдеонагляду i стукав у ii об’ектив кiсточкою скрюченого вказiвного пальця, водночас нерозбiрливо вимовляючи якiсь слова.

– Фiнстаде, ходiмо зi мною, – наказав Голдсруд пiдводячись.

Вони пройшли повз Йоганнеса, що мив пiдлогу в коридорi. Сцена вiддалено нагадала Голдсруду кадр з якогось фiльму. Вони спустилися сходами на перший поверх, увiйшли у в’язничний блок, проминули загальну кухню i, пройшовши далi коридором, знайшли Соннi, який сидiв на тому самому стiльцi, на якому вiн щойно стояв.

За виглядом хлопцевого торса i рук Голдсруд побачив, що Соннi останнiм часом бував у спортзалi – м’язи i вени рельефно вимальовувались пiд шкiрою.

Вiн чув, що деякi з найбiльш запеклих споживачiв iн’екцiйних наркотикiв, перш нiж уколотись, качають бiцепси в тренажерному залi. Амфетамiн i найрозмаiтiшi таблетки були в широкому обiгу, але Статен був однiею з небагатьох в’язниць у Норвегii – цiлком можливо, навiть единою, – де керiвництво якоюсь мiрою контролювало ввезення героiну. Щоправда, не схоже було, щоб Соннi коли-небудь мав труднощi в доступi до цього наркотику. До цього часу. З того, як хлопця трусило, Голдсруд мiг сказати, що вiн не мав дози впродовж кiлькох днiв. Не дивно, що вiн упав у розпач.

– Допоможи менi! – почав благати Соннi, коли побачив, що наглядачi наближаються.

– Звiсно, – сказав Голдсруд, пiдморгуючи Фiнстадовi. – Двi тисячi за флакончик.

Вiн збирався пожартувати, але помiтив, що Фiнстад у цьому не впевнений.

Хлопець заперечно похитав головою.