Привид

Олег поблажливо i розумiюче посмiхався кожного разу, коли Харрi обiцяв восени чи весною повезти його до Лондона подивитися, як грае «Тоттенхем» на стадiонi «Вайт Харт Лейн». Часом Олег звав його татком – коли вже було поночi, коли вiн був сонний i втрачав зосередженiсть. Харрi не бачився з ним уже кiлька рокiв, вiдтодi як Ракель забрала його з Осло, подалi вiд моторошних спогадiв про Снiговика, подалi вiд свiту насильства та вбивств, в якому обертався Харрi.

А тепер вiн стоiть перед ним на порозi, вiсiмнадцятирiчний хлопець, майже дорослий, i дивиться на Харрi без будь-якого виразу на обличчi або принаймнi з виразом, який Харрi не мiг збагнути.

– Привiт, – сказав Харрi i подумав: «От чорт, треба було спершу прокашлятися, бо сказав так, наче ворона каркнула. Бо хлопець ще подумае, що я ось-ось розплачуся». Щоби розвiяти своi неприемнi думки i вiдволiкти Олега, Харрi видобув з кишенi пачку «Кемела» i встромив собi в рота цигарку.

Примружившись, вiн побачив, як обличчя хлопця залив рум’янець.

Рум’янець гнiву. Вибухового гнiву, який виникав безпричинно, вiд якого у хлопця темнiли очi, а на шиi та лобi набухали вени, що тремтiли мов струни гiтари.

– Заспокойся, я не буду палити, – сказав Харрi, кивнувши на табличку «Палити заборонено», яка висiла на стiнi.

– Це мама – так? – Голос Олега також подорослiшав. І тремтiв вiд лютi.

– Що – мама?

– Це вона за тобою послала.

– Нi, це не вона. Я сам…

– Нi, це вона.

– Нi, Олеже, насправдi вона навiть не знае, що я зараз у Норвегii.

– Ти брешеш! Брешеш – як i завжди!

Харрi отетерiло витрiщився на хлопця.

– «Як i завжди»?

– Ти ж завжди брехав нам, кажучи, що постiйно будеш з нами i тому подiбну фiгню. Але зараз уже пiзно. Тому ти спокiйно можеш повернутися до… Тiмбукту!

– Олеже, послухай-но…

– Не хочу я тебе слухати. Тобi нема чого тут робити! Тобi не можна приходити сюди i корчити з себе татуся, розумiеш?!

Харрi побачив, як хлопець ковтнув клубок, що пiдкотився йому до горла. Побачив, як хвиля лютi почала спадати, але на змiну iй накотилася нова хвиля, i очi Олега знову потемнiли.

 – Ти для нас уже нiхто. Ти прибився до нас, покрутився поруч кiлька рокiв, а потiм… – Олег спробував клацнути пальцями, але вони беззвучно ковзнули один по одному. – А потiм – зник.

– Це неправда, Олеже, i ти це знаеш. – Нарештi Харрi дiйсно почув власний голос – твердий i впевнений, i це свiдчило про те, що вiн знову став спокiйним та неприступним, як авiаносець.