Привид

А потiм мозок пацючихи зосередився ось на чому: як же ж продертися крiзь оте, що лежало поперед нею? Вона намагалася протиснутися i з одного боку, i з другого, спробувала пролiзти пiд низом, але не змогла, незважаючи на те, що була лише двадцять п’ять сантиметрiв завдовжки i важила всього-на-всього пiвкiлограма. Перепона лежала на боцi спиною до стiни, перекриваючи доступ до нори, де восьмеро новонароджених, iще слiпих та безволосих дитинчат верещали все гучнiше й гучнiше, просячи ii молока. Ця гора плотi смердiла сiллю, потом та кров’ю.

То було людське тiло. Живе людське тiло: крiзь голодне пищання своiх дитинчат ii чутливi вуха зачули слабке серцебиття.

Вона перелякалася, але вибору не мала. Необхiднiсть годувати свою малечу взяла гору над усiма небезпеками, усiма складнощами та всiма ii iнстинктами. І вона пiдняла носа догори, наче намагаючись нюхом вiдчути вiрне рiшення.

Церковнi дзвони почали бити в унiсон з людським серцем. Один удар, другий. Третiй, четвертий…

Вона вишкiрила зуби.

Липень. От зараза! В липнi помирати не можна. Це менi справдi церковнi дзвони чуються, чи то – галюциногени в отих чортових кулях? Що ж, значить прийшов гаплик. Утiм, яка в бiса рiзниця? Там чи тут. Зараз чи згодом. Але невже я i справдi заслужив на те, щоби померти у липнi? Коли спiвають пташки, дзенькотять пляшки, з рiчки Акерсельва лине смiх, а прямо пiд твоiм вiкном чути звуки шалених лiтнiх веселощiв? Невже я заслужив, щоби отак лежати на долiвцi брудного закапелка, з додатковим отвором у моему тiлi, з якого витiкае все: i життя, i скороминущi, мов блискавки, спогади про все те, що привело мене сюди? Все – маленьке й велике, цiлий оберемок випадкових та не зовсiм випадкових подiй; невже це я, невже це – кiнець, невже це – мое життя? А я ж мав плани на майбутне! Але тепер усе це перетворилося на лантух з трухлявою тирсою, несмiшний жарт, жарт настiльки короткий, що я встиг би розповiсти його iще до того, як скiнчиться бренькання цього оскаженiлого дзвона! Вогонь пекельний! Нiхто не попереджав мене, що помирати так боляче.

Ти тут, татку? Не полишай мене, тiльки не зараз. Слухай-но оцей жарт: мене звуть Густо. Я дожив до дев’ятнадцятирiчного вiку. Ти був мерзотним типом, який впорснув свое сiм’я мерзотнiй самицi, i через дев’ять мiсяцiв я вигулькнув на свiт, та не встиг вигукнути «Татку!», як мене вiддали до прийомноi сiм’i. Там я вже розходився i лиходiяв, як мiг.