Леопард

Марiт Ульсен вже добiгла майже донизу, до дороги, до рятiвного свiтла заднiх фар лишалось якихось кiлька метрiв. Вона летiла вниз, й усi ii зайвi кiлограми цiеi митi допомагали iй, змушуючи тiло невблаганно рухатися вперед. Але ноги не слухались. Вона спiткнулася, падаючи вперед, на шлях, до свiтла. Вона вдарилася об асфальт черевом, упакованим у вологий вiд поту полiестер, i, напiвковзаючи, напiвкотячись, посунулася вниз. А потiт Марiт Ульсен лежала нерухомо на шляху з гiрким присмаком дорожньоi пилюки у ротi й обдертими об дрiбнi камiнчики долонями.

Хтось пiдiйшов до неi, нахилився й торкнувся плеча. Вона зi стогоном перекотилася на бiк i пiдвела догори руку, захищаючись. Це був не боець спецзагону, а якийсь лiтнiй чоловiк у капелюсi. Дверцята в автiвцi за його спиною були прочиненi.

– Усе гаразд, фрекен? – спитав вiн.

– А ви як гадаете? – вiдповiла вона питанням на питання, вiдчуваючи, як ii охоплюе лють.

– Стривайте! Я вас уже десь бачив.

– Чи й не диво, – пробурмотiла жiнка, вiдштовхуючи його руку i зi стогоном пiдводячись на ноги.

– Це ж ви берете участь у тiй розважальнiй передачi?

– А це… – мовила вона, пильно вдивляючись у порожню й мовчазну пiтьму парку i розтираючи правий бiк, там, де печiнка, – не твое собаче дiло, дiду.

Роздiл 6

Повернення додому

«Вольво-амазон», остання автiвка, яка зiйшла з конвеера заводу «Вольво» у 1970 роцi, зупинився перед пiшохiдним переходом бiля зали прибуття аеропорту «Гардермоен» в Осло.

Повз авто прокрокувала вервечка дiтлахiв з дитячого садочка, зодягнених у шурхотливi дощовики.

Декотрi з дiтлахiв зацiкавлено роздивлялися старезну дивну машину з двома смугами на кузовi, як у гонщикiв, i двох людей, якi сидiли за двiрниками, що змахували краплi ранкового дощу.

Чоловiк, котрий сидiв на пасажирському сидiннi, комiсар Гуннар Хаген, усвiдомлював, що, дивлячись на дiтей, якi тримаються за руки, варто було б посмiхнутися, згадати про еднiсть, дбайливiсть, суспiльство, де всi пiдтримують одне одного.

Але перше, що спало йому на думку, – це прочiсування мiсцевостi вервечкою, коли шукають людину, якоi, найпевнiше, вже нема серед живих. Ось на кого перетворюе людину робота у вiддiлi вбивств. Чи, як один дотепник написав на дверях кабiнету Холе, «I see dead people»[18 - Скрея – село на пiвнiч вiд Осло.].

– Що в греця дiти з дитсадка роблять в аеропорту? – спитав чоловiк за кермом. Його звали Бйорн Гольм, й «амазон» був його найбiльшою коштовнiстю.