Ім’я рози

Мою увагу до нього знову привернуло енергiйне схвальне кректання Хорхе, i я зрозумiв, що ми дiйшли до мiсця, де завжди читають главу з Правила. Пригадавши, що вiн говорив пополуднi, я зрозумiв, чому Хорхе був такий вдоволений. Читець голосив:

– Наслiдуймо приклад пророка, який каже: я мовив – пильнувати я буду дороги своеi, щоб своiм язиком не грiшити, накладу я вуздечку на уста своi, занiмiв я в мовчаннi, замовк навiть про добро[79 - Див. Пс. 39, 1.]. І якщо в цьому уступi пророк повчае нас, що iнодi з любовi до мовчання нам слiд утримуватися навiть вiд дозволених розмов, то тим паче ми повиннi утримуватися вiд розмов недозволених, щоб уникнути покари за сей грiх! – І далi: – А непристойностi, дурощi i блазнювання осуджуем навiчно i повсюди, i не дозволимо, щоб учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову.

– Це стосуеться й малюнкiв на полях, про якi нинi говорилось, – не стримавшись, тихим голосом зауважив Хорхе. – Йоан Золотоустий казав, що Христос нiколи не смiявся.

– Його людська природа цього не забороняла, – зауважив Вiльям, – адже твердять богослови, що смiх властивий людинi.

– Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse[80 - Хоч i мiг, але не написано, що так чинив (лат.).], – вiдрубав Хорхе словами Петра Пiвчого.

– Проте, – прошепотiв Вiльям з вельми святобливим виглядом, – коли святого Лаврентiя поклали на решiтку, в певний момент вiн запропонував своiм катам перевернути його на другий бiк, кажучи, що з цього боку вiн вже спечений, як згадуе також Пруденцiй у «Peristephanon»[81 - Про [мученицькi] вiнцi (гр.

– Це доводить, що смiх – це щось близьке до смертi i розкладання тiла, – буркнув у вiдповiдь Хорхе, i мушу визнати, що вiдповiв вiн як добрий логiк.

Тут настоятель добротливо закликав нас до тишi. Тим часом вечеря закiнчувалась. Абат пiдвiвся i представив Вiльяма ченцям. Вiн воздав хвалу його мудростi, розповiв про славу i попередив, що йому доручено розслiдувати смерть Адельма, тому вiн просить монахiв, щоб вони вiдповiдали на його запитання i полегшували йому пошуки, аби лиш, додав настоятель, його прохання не суперечили правилам монастиря.

По закiнченнi вечерi монахи налаштувалися йти на хори, на службу повечер’я. Вони знов накинули собi на обличчя каптури i вишикувались напоготовi перед дверима.