Ім’я рози

Ти теж був надто поблажливий у боротьбi зi злом. Зло, Вiльяме, куди не глянь – всюди зло; невже нiколи не щезне се прокляття, ся тiнь, се багно, яке не дае нам торкнутися першоджерела? – Вiн ще ближче присунувся до Вiльяма, немов боячись, що хтось його почуе. – Ти знаеш, що воно закралося й сюди, мiж сi освяченi молитвою мури?

– Знаю, настоятель казав менi, навiть попрохав допомогти йому з’ясувати цю справу.

– Тож з’ясовуй, розкопуй, дивись соколиним оком у двох напрямах – розкошелюбства i гординi…

– Розкошелюбства?

– Авжеж, розкошелюбства.

– Коли щось знаеш, допоможи менi.

– Я нiчого не знаю. Менi тут нiчого знати. Але деякi речi вiдчуваеш серцем. Та годi вже, чому ми все про сумне, хiба гоже так страхати нашого молодого приятеля?

Глянувши на мене своiми небесно-блакитними очима, вiн торкнувся моеi щоки своiми довгими, бiлими пальцями, а я iнстинктивно мало не вiдсахнувся; одначе стримався, i добре зробив, бо образив би його, адже намiри його були чистi.

– Розкажи краще про себе, – сказав вiн, знов повертаючись до Вiльяма. – Що з тобою дiялося весь цей час? Уже минуло…

– Вiсiмнадцять рокiв. Я вернувся у рiднi краi. Знову взявся за науку в Оксфордi. Вивчав природу.

– Природа – це добро, вона-бо – дитя Боже, – мовив Убертин.

– І Бог, мабуть, теж добрий, якщо породив природу, – усмiхнувся Вiльям. – Отож, я вчився i заприятелював з багатьма мудрими людьми. Тодi я познайомився з Марсилiем, мене приваблювали його iдеi про iмперiю, про народ, про новий закон для земних царств, i так я опинився серед тих наших братiв по ордену, якi дораджують цiсаревi. Але все це ти знаеш, я ж тобi писав. Я так зрадiв, коли в Боббiо прознав, що ти тут. Ми думали, що ти загинув. Але тепер, коли ти знову з нами, твоя присутнiсть буде вельми до речi через кiлька днiв, коли прибуде Михаiл.

– Я небагато можу додати до того, що сказав був п’ять рокiв тому в Авiньйонi. Хто приiде з Михаiлом?

– Дехто з учасникiв Перуджiйськоi капiтули, Арнальд з Аквiтанii, Г’ю з Ньюкасла…

– Хто? – перепитав Убертин.

– Гуго з Новокастра, даруй менi, я подумки вживаю свою рiдну мову, навiть коли висловлююсь доброю латиною. І ще Вiльгельм Альнвiк.