Ім’я рози

І якби лише це…

– Насамперед, чому ви гадаете, що то був хтось iз ченцiв? В абатствi е багато iнших людей – стайничi, козопаси, прислужники…

– Звичайно, обитель наша невелика, але багата, – пихато погодився абат. – Сто п’ятдесят челядникiв на шiстдесят ченцiв. Але все це сталося у Вежi. Ви вже, мабуть, знаете, що на першому поверсi Вежi розмiщенi кухня i трапезна, але два горiшнi поверхи займають скрипторiй та бiблiотека. Пiсля вечерi Вежу зачиняють, i будь-кому входити туди дуже суворо заборонено, – випередив вiн запитання Вiльяма i вiдразу, але явно неохоче додав: – Ченцям, ясна рiч, теж, але…

– Але що?

– Але я цiлковито вiдкидаю можливiсть – цiлковито, розумiете? – що хтось iз челядникiв мав вiдвагу проникнути туди вночi.

– В очах його промайнув немов викличний усмiх, але був вiн миттевий, наче блискавиця чи падуча зiрка. – Вони б боялися, розумiете… iнодi, даючи накази посполитим, варто пiдсилити iх якоюсь погрозою – примiром попередженням, що того, хто не пiдкориться, спiткае щось лихе, що вiн накличе на себе гнiв надприродноi сили. А от монах…

– Зрозумiло.

– Зрештою, монах може мати й iншi причини, щоб вiдважитися проникнути у заборонене мiсце, я маю на увазi причини… як це сказати? Зрозумiлi, хоч i супротивнi правиловi…

Вiльям помiтив нiяковiсть абата i задав йому запитання, яким, можливо, хотiв змiнити хiд бесiди, але воно ще дужче збентежило настоятеля.

– Кажучи, що то, мабуть, було вбивство, ви додали «i якби лише це». Що ви мали на увазi?

– Я так сказав? Звiсно, без причини, нехай якоi огидноi, не вбивають.

І я тремчу, уявляючи собi огиднiсть причини, що могла штовхнути ченця до вбивства свого побратима. Ось. Оце i все.

– Бiльш нiчого?

– Менi бiльше нiчого вам сказати.

– Ви хочете сказати, що нiчого iншого вам не вiльно менi сказати?

– Благаю вас, брате Вiльяме, брате Вiльяме, – абат двiчi наголосив на словi «брате».

Вiльям густо почервонiв i мовив:

– Eris sacerdos in aeternum[25 - Ти був священик навiки (лат.). Див. Пс. 109, 4, Єв.

7, 17.].

– Спасибi, брате, – мовив абат.

О Господи Боже, якоi моторошноi таемницi торкнулися в ту мить моi необачнi зверхники, один пiд спонукою тривоги, а другий – допитливостi. Бо я, смиренний новiцiй, який збирався прийняти таiнство святого Божого священства, теж зрозумiв, що абат щось таки знав, але дiзнався вiн про це пiд печаттю сповiдi. Вiн, мабуть, почув з чиiхось уст якусь грiховну подробицю, яка могла мати якийсь зв’язок з трагiчною кончиною Адельма.