Ім’я рози

За масивнiстю i формою Вежа схожа була на замок Урсiно або даль Монте, якi менi довелося побачити опiсля, але через свое неприступне розташування виглядала куди моторошнiше, сповнюючи страхом серце подорожнього, який поволi до неi наближався. На щастя, ранок видався напрочуд ясний, тому споруда ся не постала передi мною такою, якою вона постае у днi буремнi.

Але я б не сказав, що вона вселяла радiснi почуття. Мене вона перелякала, породивши легкий неспокiй. Вiдае Бог, що не були то лиш примари незрiлоi моеi душi, i я слушно витлумачив достеменнi провiстя, закарбованi на каменi з самого того дня, коли гiганти взялися за ii спорудження, i ще до того, як слiпа воля монахiв наважилася посвятити ii на сторожу Божого слова.

* * *

Поки нашi мули, шкандибаючи, долали останнiй гiрський закрут, де гостинець розходився утрибiч, породжуючи двi бiчнi стежки, учитель мiй на якусь мить спинився, озираючись то на узбiччя шляху, то на сам шлях, то вище по шляху, де на певному вiдтинку ряд вiчнозелених пiнiй утворював нiби природнiй дах, посивiлий од снiгу.

– Багата обитель, – мовив вiн. – Абат не проти попишатися при публiчних оказiях.

Я вже звик чути вiд нього ексцентричнi твердження, тому розпитувати не став. Вiдтак, проiхавши ще кавалок шляху, ми почули голоси, i на скрутi дороги виринула невелика ватага ченцiв i челядникiв. Один iз них, забачивши нас, вельми гречно виступив наперед.

– Ласкаво просимо, мосьпане, – мовив вiн, – i не дивуйтесь, що я знаю, хто ви такi, нас-бо повiдомили про ваше прибуття.

Я – Ремигiй з Варагiни, монастирський келар. І якщо вашмость справдi брат Гульельмо з Баскавiлли, про це слiд попередити настоятеля. Бiжи мерщiй, – наказав вiн, повернувшись до пахолка зi свого почту, – й оголоси, що гiсть наш уже вступае у монастирськi мури!

– Дякую вам, отче келар, – сердечно вiдповiв мiй учитель, – я тим бiльше цiную вашу чемнiсть, що ви перервали своi пошуки, аби привiтати мене.

Та не бiйтесь, кiнь пройшов сюди i звернув стежкою праворуч. Вiн ледве чи зайде далеко, бо, дiйшовши до гноiвнi, напевне зупиниться. Вiн надто розумний, щоб кидатись униз урвищем…

– Коли ви його бачили? – спитав келар.

– Ми його не бачили, правда, Адсо? – мовив Вiльям, повертаючись до мене з веселим виглядом. – Та якщо ви шукаете Гнiдого, тварина допевне там, де я оце сказав.

Келар завагався.