Ім’я рози

Щоб дошкулити Папi, вiн приймае в обитель братчикiв… я маю на увазi тих еретикiв, вигнанцiв з вашого пресвятого чину… а щоб догодити цiсаревi, скликае сюди ченцiв з усiх монастирiв пiвночi, нiби у нас нема своiх майстерних переписувачiв i знавцiв греки й арабськоi, нiби у Флоренцii чи в Пiзi нема купецьких синiв з багатих i щедрих родин, якi охоче вступили б в орден, якби вiн дав iхнiм батькам змогу помножити свою могутнiсть i престиж. Але тут поблажливiсть до речей свiту сього згадують лише тодi, коли треба дозволити нiмцям… ох, Господи милий, спопели ж язик мiй, бо норовить вiн виказати речi мало достойнi!

– В обителi дiються мало достойнi речi? – неуважно поспитав Вiльям, наливаючи собi ще трохи молока.

– Ченцi теж люди, – прорiк Аймар. Вiдтак додав: – Але тут вони меншою мiрою люди, нiж деiнде. Ясна рiч, я нiчого вам не говорив.

– Дуже цiкаво, – мовив Вiльям. – Це лише вашi гадки, чи й iншi думають так, як ви?

– Й iншi теж, багато хто так думае. Не один з тих, хто тепер оплакуе нещасливу долю бiдолашного Адельма, не надто б сумував, якби у прiрву впав хтось iнший – той, хто забагато вештаеться по бiблiотецi.

– Що ви маете на увазi?

– Я вже й так забагато сказав. Ми тут усi дуже балакучi, ви вже, певно, це помiтили. З одного боку, мовчання тут уже бiльш нiхто не дотримуеться. А з другого – доводять його до крайнощiв. А замiсть того, щоб говорити чи мовчати, належить дiяти. У золоту добу нашого чину, коли настоятель не мав належного гарту, всього лиш одна чаша отруеного вина – i мiсце для наступника було вiльне.

Я сказав вам усе це, ясна рiч, брате Вiльяме, не тому, що ремствую проти абата чи iнших братiв. Хай Бог боронить, лиха звичка ремствувати менi, на щастя, не властива. Але я б не хотiв, щоб абат просив вас розслiдувати щось про мене чи про когось iншого, примiром Пацифiка з Тiволi чи Петра з Сант-Альбана. До бiблiотеки ми нiякого стосунку не маемо. Але хотiли б мати. Тож викрийте це змiiне кубло, ви ж стiлькох еретикiв спалили.

– Я нiколи нiкого не палив, – сухо вiдповiв Вiльям.

– Це я просто так, до слова, – погодився Аймар з широкою усмiшкою. – Гарного вам полювання, брате Вiльяме, але вночi будьте обережнi.

– А чому не вдень?

– Бо вдень тут дбають про тiло з допомогою доброго зiлля, а вночi збавляють розуму з допомогою лихого. Не дуже тому вiрте, що в прiрву Адельма пiдштовхнули чиiсь руки, анi тому, що чиiсь руки запхнули Венанцiя у глек з кров’ю.