Місячний камінь

Я згадую про цi незначнi обставини тому, що пiсля всього баченого й почутого мною цього дня менi було приемно вiдзначити, що обидва нашi джентльмени знову в хороших стосунках, як i ранiше. Їхня словесна битва (яку чула Пенелопа у вiтальнi) i суперництво в здобуттi прихильностi мiс Речел, напевно, не привели до серйозноi сварки. Адже вони обое мали добру вдачу, бо ж були свiтськими людьми. А позитивною якiстю людей високого звання е те, що вони нiколи так не сперечаються мiж собою, як люди незнатнi.

Мiстер Френклiн вiдмовився вiд коньяку i пiшов наверх з мiстером Годфрi, бо iхнi кiмнати були поряд.

Однак на площадцi кузен, мабуть, його умовив, або, як завжди, вiн сам передумав.

– Можливо, менi й захочеться випити вночi, – гукнув вiн униз. – Надiшлiть-но в кiмнату коньяку й содовоi!

Я послав Самюеля з коньяком i водою, а потiм пiшов зняти ошийники з собак. Вони ледве не показилися вiд здивування, що iх випустили в таку пiзню годину, i стрибали на мене, мов щенята. Проте дощ незабаром вгамував iхнiй запал; вони хлебнули трохи води й залiзли назад у свою конуру.

Повертаючись у дiм, я помiтив на небi прикмети, що вiщували змiну погоди на краще. А поки що дощ лив як з вiдра i досхочу напоiв землю водою.

Ми з Самюелем обiйшли весь будинок i, як завжди, замкнули всi дверi. Цього разу я все оглянув особисто i нi в чому не поклався на свого помiчника. Все було замкнуто як слiд, поки я, старий дiд, лiг у лiжко на початку першоi години ночi.

Напевно, турботи цього дня були менi не пiд силу.

Як би там не було, але i я, подiбно мiстеровi Френклiну, вельми погано спав цiеi ночi. Вже сходило сонце, коли нарештi заснув. Весь час, поки я не спав, у домi було тихо, як у могилi. Не чути було анi найменшого звуку, тiльки дощ шумiв i вiтер шелестiв у деревах.

На пiв на восьму годину я прокинувся й вiдчинив вiкно. День був чудовий, сонячний. Коли годинник пробив вiсiм, я збирався було вийти надвiр, щоб знову посадити собак на цеп. І раптом чую позад себе на схiдцях лопотiння жiночих спiдниць.

Я обернувся: за мною, мов божевiльна, бiгла Пенелопа.

– Таточку! – гукала вона. – Ради бога йдiть наверх! Алмаз пропав.

– Чи ти з глузду з’iхала? – спитав я.

– Пропав! – повторила Пенелопа. – Пропав, i нiхто не знае як. Ходiмте й побачите.

Вона потягнула мене за собою до вiтальнi нашоi панночки; вiтальня була поруч з ii спальнею. Там, на порозi спальнi, стояла мiс Речел, пополотнiла, як ii бiлий пеньюар.