Листи

Але здаеться, дiвчинi не дуже-то й потрiбна була моя помiч. Усе ж таки, кав’ярня невелика й роботи у нiй не так уже й багато, тому я пiшов туди, куди Катi дорога була закрита: полiз на горище за новорiчними прикрасами та ялинкою.

Катька була дуже рiшучою, смiливою, але у неi була одна слабкiсть – вона ненавидiла наше горище. Ще в дитинствi я лякав ii привидами та щурами, якi буцiмто там живуть, й вона досi боялася туди заходити. Тому я зiбрав усю свою чоловiчу мужнiсть в кулак i полiз туди сам, у компанii старого лише блимаючого лiхтаря.

На горищi, як i в старi добрi часи, було душно та сухо. Сюди пiдiймалось усе тепло iз залу, тому спека була немов улiтку. Не маючи намiру спiтнiти, я швидко окинув горище у пошуках прикрас. Вони, як завжди, стояли далеко у кутку, затягнутi павутинням, яке павуки встигли сплести за рiк. Скоро iм доведеться розпочинати свою клопiтку витончену роботу заново.

Ялинку закинув на плечi, взяв у руки цiлий стос коробок i всi пакунки з прикрасами для кав’ярнi i поволi посунув до виходу.

– Катю!! – голосно крикнув я. Жодного результату. – Кать!

– Чого тобi? – скрипнули дверi до комiрчини, i бiля драбини нагору з’явилася моя помiчниця.

– Лови! – i перший пакунок з ялинковим дощиком полетiв просто на дiвчину.

Почулося гучне «Ааа!», та судячи зi звуку, Катя таки зловила пакунок. Одразу за ним полетiло iще кiлька. Дiвчина вправно iх впiймала i згодом справа дiйшла до коробок.

– Гаразд, так дiла не буде, – зiтхнув я. Довелося визнати, що кидати коробки Катi було б не дуже розумно. Довелося взяти двi з них i поволi почати спускатися.

– Дивись не впади! – Катя вчепилася у хитку драбину i другою рукою уже намагалася дотягнутися до однiеi з коробок. Спустившись iще на кiлька сходинок, я звiльнився вiд своеi ношi.

– Окей, слухай, – повернувшись нагору, крикнув Катi. – Тут залишилося всього нiчого, якось сам усе спробую знести. Ти тiльки пiдстрахуй.

– Добре! – почулося у вiдповiдь знизу.

«Всього нiчого» означало ще двi коробки та ялинка. Ага, геть нiчого. Але легше вже знести все здразу анiж бiгати туди-сюди по старезнiй драбинi, що от-от розлетиться по частинах. Тому, я закинув ялинку на плечi, взяв двi коробки у кожну руку i поволi почав екстремальний спуск. Ялинка кололася, коробки не були важкими, але доволi об’емними, що дещо заважало. Та найбiльше менi заважали Катинi крики.