Любов іншого виміру

Раптом у iдальню увiрвався карлик, прискорено крокуючи до жiночого гурту, задрiботiв кривенькими нiжками по мармуровiй пiдлозi. Вiн виглядав вкрай схвильовано: його кумедне личко розшарiлося вiд гнiву, а яскравий метелик-краватка дрiбно, нервово тремтiв крильцями.

– Перепрошую, Ваше Високоянгольство, – звернувся вiн до Маргарити голоском, що зривався вiд образи, – я стояв за дверима i все чув! І ось що я Вам скажу: може, у мене немае нi серця, нi душi, але е щось замiсть них! Бо я бачу, що мадемуазель Олена-Розi набагато гарнiша i добрiша за Вас, перепрошую за вiдвертiсть, мадемуазель Маргарито!

– Що?! Яка нечувана зухвалiсть! – аж почервонiла Маргарита.

– Люба, прошу, припини… – почала було Жозефiн.

– Я не бракований, я – особлива особистiсть! – в обуренi пискнув карлик. – Ось як кинуся в ноги Його Свiтлостi Ісусу Христу з проханням дозволити менi органiзувати профспiлку бiороботiв у Раю!

– Та ти що? – манiрно вразилася Маргарита.

– Сатана, – зiзнався Ропунцель, – вiн сказав, що, якщо ми, бiороботи, не раби, тобто, раби не ми, то маемо створити профспiлку, щоб захищати своi робiтничi права.

Маргарита розреготалася, а карлик важко зiтхнув i зажурився.

– Сатана розважився, це просто черговий Диявольський жарт! Профспiлки бiороботiв у Раю нiколи не буде, Ропунцель! – виголосила Маргарита.

Оленi стало щиро жаль малого.

– А чому ти так впевнена, що Сатана пожартував, Маргарито? І чому у Раю не може бути профспiлки бiороботiв? Хто це вирiшуе, ти? – роздратовано запитала Олена подругу.

– Та Сатана – генiальний жартiвник! – аж подалася вперед Маргарита. – І полюбляе саме такi простi жарти для простакiв, як то: «Ми не раби, раби не ми!». До речi, поява краiни Рад – наслiдок його «дотепного» жарту, невже ти ще не здогадалася, люба?

Маргарита повернулася до карлика, лагiдно посмiхнулася до нього.

– Ропунцель, ти майже переконав мене, що в тобi вiдчуваеться щось замiсть душi, тому пробач менi зневагу до тебе!

– З радiстю прощаю Вас, мадемуазель Маргарито! – вкрай задоволено продзеленчав карлик i його лялькове личко розквiтло вiд щастя. – Вельмишановнi мадам i мадемуазель, вибачте мене за недоречний вибух емоцiй! Бiльше цього нiколи не станеться. Чи можу я iти?

– Іди, любий, iди, – сказала Жозефiн.