Майже по-людськи

Пiзнiше, десь мiсяць по тому вони таки вибрали для кота iм’я, та воно не прижилося.

Зараз коцька розташувався на колiнах сестри i, муркотливо примруживши очi, владно та поблажливо дивився на Дiму, не виказуючи ознак свого недавнього збентеження вiд подiй в домi.

Сьогоднi вранцi Дiма ледве встиг натягнути штани та вийти в коридор, як бiжутернi намиста в проходi у вiтальню розкинулись в рiзнi сторони i на нього налетiла Вiка. Виявилось що мати встала рано i, повiдомивши сонну Вiку, поiхала в лiкарню.

За годину приiхали робочi та швидко вiдрiзали iм електричний дрiт.

– Вони уже поiхали. Тiльки-що, – сказала Вiка, та вона була збентеженою й знервованою. Рiч була не тiльки в тому, що вони лишилися без свiтла. Сестру непокоiло щось ще.

– Вiка, шо таке?

Вона смикано мовчала, ii погляд бiгав туди-сюди, аж поки не зупинився на його очах.

– Йди, сам побачиш.

Вони вийшли в кухню i Вiка виглянула у вiкно. Не побачивши того, що хотiла, вона повернулась у вiтальню, вiдiмкнула дверi, трохи iх прочинила та витягнула голову надвiр.

Тодi покликала Дiму жестом руки, шепотом наказала не виходити, а тiльки виглянути, як це зробила вона.

Спочатку вiн не сприйняв те, що побачив, йому здалося, що до них в двiр залiз якийсь бомж, який зараз, обпершись спиною до яблунi бiля городу, вiдпочивае, широко розставивши короткi ноги. Потiм Дiма зрозумiв, що на волоцюзi немае одягу. Те, що вiн прийняв за лахи, в якi з голови до нiг закутавсь незнайомець, було насправдi темною шерстю, зi свiтлими, мармурового кольору смужками та кремово-коричневими плямами.

Те що Дiма сприйняв за свiтло-сiру сорочку пiд iншим одягом насправдi було шерстю на грудях iхнього кота.

– Шо за…

Коцька повiв вухом, розплющив очi, обперся на переднi лапи й став на заднi. Тепер Дiму охопив переляк. Кiт абсолютно вiльно стояв на двох лапах, а в його поставi вгадувалось щось людське.

Як i у розмiрах.

Хвостик, питально нявчучи, почав наближатись до них.

Вiн зовсiм вiльно переставляв ноги i розмахував хвостом, наче вiялом, збиваючи квiточки з надто високого зiлля.

Вiка втягнула оторопiлого Дiму назад у хату i замкнула дверi. Невдовзi вони почули, як коцька стае на сходовому майданчику i нявчить.

В цей час мама зазвичай дае йому iсти.

Наступнi двi години дiти провели в обговореннi того, що iм з ним робити. А коцька тим часом пiдходив до вiкон, нявкав, впирався лапами об скло.