Війни художників

Коли хвилин за десять засапаний Бiбiков повернувся, на нього було страшно дивитися. Обличчя посiрiло, очi круглi, рiдке русяве волосся, здавалося, стало дибки. На щоках i на лобi – ряснi краплi поту.

– Вибачте, – сказав вiн, не дивлячись на Гущенка, що нахабно, сидячи за його столом, палив його сигарети. – Вибачте, ради бога. Ви вiльнi. Ось пропуск, – вiн швидко дiстав iз сейфа папiрець, стоячи, облизуючи пересохлi губи, заповнив i пiдписав. – Перепрошую. Дуже прошу… Справдi, сталося жахливе непорозумiння. Я негайно направлю до вас своiх людей.

– Навiщо? – здивовано запитав Гущенко. У нього був вигляд директора, що слухае виправдання учня, який провинився.

– Щоб прибрали, – Бiбiков нависав над ним, догiдливо прогнувши спину.

– Вважайте, що я пожартував. Лише нехай тепер тримаються вiд моеi майстернi подалi, – Гущенко загасив недопалок у попiльничцi Бiбiкова, устав, узяв пропуск i вийшов, гримнувши дверима.

– Що за херня, хто вiн такий, цей художник? – запитав сiрий напарник, який увесь цей час мовчки сидiв у кутку.

Старший лейтенант Бiбiков похитав головою, впав на свого стiльця. Витер долонею спiтнiле чоло.

– Я запевнив Фiтiна, що ми його пальцем не торкнули. І все одно вiн кричав, тупотiв ногами i пригрозив, що коли про це дiзнаеться Меркулов, то я пiду топтати зону.

– Твою мать, що за хрень, чому за нього заступилося ІНО?!

Вони перезирнулися. Всi в НКВС знали, що працiвники ІНО на особливому рахунку, i що дорогу iм краще не переходити. Руки вiдiрвуть. Разом з головою.

– Я про це нiчого не знаю i не хочу знати, – пробелькотiв старший лейтенант Бiбiков. Узяв останню цигарку з пачки, але так i не змiг припалити. Руки в нього тремтiли.

20 березня 1940 року, 16 год. 05 хв

Москва

Микола Гущенко йшов додому нiби в прострацii. На хвилину зупинився перед дверима свого будинку. У скронях пульсувала думка про те, як дивом уникнув загибелi. Бравада, що опанувала його в кабiнетi слiдчого, нiби випарувалася. Всю дорогу додому його трусило, наче в лихоманцi.

Вiд цигарки Бiбiкова трохи нудило. Ранiше вiн нiколи не палив. Якби його затримання було узгоджене з Фiтiним, вiн мiг уже бiльше нiколи не повернутися додому. Його родину, як сiм’ю ворога народу, щонайменше вислали б кудись до Якутii, за гiршим варiантом розвитку подii – заарештували i вiдправили б у табори. До тiеi ж таки Якутii. Ось тобi i рiдна Краiна Рад! Ось i подяка за двi сотнi зразкiв новоi зброi! Хоча, чим ти невдоволений? Дякуй Богу, що живий.