Ворог, або Гнів Божий

Вiн дожував тарань, зробив декiлька великих ковткiв пива, ще раз провiв салфеткою навколо рота i розповiв менi iсторiю свого калiцтва, повiдав легенду отримання цього «ордена», без якого вiн почувався б набагато щасливiшим, нiж був на момент нашоi зустрiчi.

– Чотири роки я вже не знаю, що таке лiва нога. У першi хвилини, коли прийшов до тями, хотiлося покiнчити з собою. Пiзнiше, десь тiльки рiк по тому, я прочитав в одному журналi, що таке бажання е цiлком нормальним для людини, яка звикла пiдкорювати долю, а не навпаки.

Я ж свого часу був справжнiм пiдкорювачем. І долi, i волi, i вродливих жiнок, i багато кого й чого iншого, – вiн пiдморгнув менi, неначе змовник, i ми знову пили за Украiну та проти ii владарiв.

Закусивши солоним огiрком, Гопко продовжував:

– Сталося це в двадцять дев’яту рiчницю Чорнобильськоi трагедii. 26 квiтня ми стояли пiд Широкином. З одного боку море, з iншого – ворог. І точка вiдлiку мого нового життя, другого народження, без ноги, долi, особливих перспектив.

Того дня, як зараз пам’ятаю, вони стрiляли з усього, чого можна було. У хiд йшла артилерiя 152-мм i 122-мм калiбру, танки, мiномети 82-мм i 120-мм калiбру, стрiлецька зброя. Гниди такi! Самi ж запросили перемир’я i самi його порушили! Розвiдка повiдомляла про передислокацiю противника, але не сталося, як те нам гадалося.

– Розвiдка була ваша? – запитав я.

– І штабна, i наша, – вiдповiв вiн.

Я зiтхнув, закурив i сказав:

– Я пам’ятаю той день. Найбiльш iнтенсивнi боi пiд Широкином.

До речi, зрадника, що давав iнформацiю, не спiймали до цього часу.

– Не дивно. Мене, взагалi, вже нiчого не дивуе. Але не про це. Давайте ж про мою ногу, – засмiявся Гопко, увiбрав на повнi груди цигаркового диму i закашлявся.

Я поспiшив йому на допомогу, але вiн виставив перед собою руку, демонструючи таким жестом, що все гаразд.

– Я в нормi. Повернiмося до теми розмови.

Зранку я ще казав комбатовi, що треба привiтати наших чорнобильцiв – iх у нас було трое, а ближче до обiду, коли почалися обстрiли, комбат дав наказ висуватися невеликими групами.

Я повинен був слiдувати з двома групами, а третя забезпечувала прикриття. Ми мали вже досвiд таких вилазок. Не на словах знали про Іловайськ та Дебальцеве. Тому намагалися дiяти якомога обережнiше.

Вiн зупинився та перевiв подих. Я бачив, що йому хотiлося говорити, сказати про те, що назавжди змiнило його, породило зовсiм iнше життя i такi ж новi турботи та радощi.