Ворог, або Гнів Божий

Один лишень Нечипайло не цурався власних почуттiв та любовi до гарноi випивки, замiшуючи усе це на чорних жартах.

– Годi тобi! – сказала йому дружина пiсля чергового анекдоту, але в ii тональностi не було злостi, а вiдчувалося прохання самки до самця, здатного не тiльки його виконати, а й наповнити ii життя сенсом.

Нашi посиденьки тривали до другоi години ночi, а потiм ми розiйшлися – кожен у своему напрямку, аби до ранку насолоджуватися життям, пам’ятаючи про те, що далi починався шлях до помсти.

Усi ми розглядали лiквiдацiю Ігорiна як генеральну репетицiю перед сакральним дiйством, наслiдки якого не мiг би прорахувати жоден з аналiтикiв, як i не мiг це напророчити нi один з вiщунiв, бо ми вирiшили грати зi смертю, аби зберегти життя мiльйонiв наших спiввiтчизникiв.

* * *

Мирон завжди подобався менi своею мовчазливiстю. Євген не втручався у справи iнших i не любив, коли це робили стосовно до нього. Вiн нiколи не ставив зайвих запитань, не сперечався з керiвництвом, а робив те, що йому казали.

Крiм того, i це досить важливо при нашiй з ним професii, вiн умiв мовчати та берегти таемницi. Я мiг йому довiряти, бо його патрiотизм був помiркованим. Принцип же фанатично любив Украiну, а Нечипайло нiколи б не пiшов на те, що могло б загрожувати його сiм’i.

Я не полiнувався i власноруч придбав квитки на лiтак. Паспорти з нашими фото i чужими прiзвищами були у мене наготовi, щойно розпочалася вiйна. Мирон заiхав до мене, i ми викликали таксi, яке доставило нас до аеропорту. Ми швидко пройшли усi формальностi, пов’язанi з реестрацiею, прикордонним оглядом та паспортним контролем i вирiшили чекати на лiтак у барi аеропорту.

Я замовив келих пива. Мирон надав перевагу чаю.

– Ти знаеш, до кого ми летимо? – запитав я його.

– Нi, – вiдповiв вiн.

Я зробив два великих ковтки i сказав:

– Ти колись чув про людину на прiзвисько Гарун?

Вiн задумався.

– Якщо вiн пов’язаний з торгiвлею алмазами, то я чув про нього. Здаеться, вiн мав якийсь стосунок до нашоi Контори.

– Безпосереднiй.

Вiн працював з контрабандою, аби потiм зробити ii своiм доволi прибутковим бiзнесом.

– Ми летимо до нього?

У вiдповiдь я стверджувально хитнув головою.

– Хименко Олександр Вiталiйович, 1957 року народження, пiдполковник у вiдставцi, а наразi один з королiв алмазного бiзнесу на прiзвисько Гарун, – сказав я, але промовчав про те, що вiн також був моiм другом, якого я прикрив свого часу, порушуючи присягу офiцера, аби не зрадити клятву дружби.