Ворог, або Гнів Божий

І тут трапилася ця клята вiйна, коли сильнi держави не подiлили слабку, а Росiя вирiшила нагадати про давно поховану iмперську велич.

– З ними ми будемо чинити так само, як вони це чинять стосовно нас, – сказав я тоном, який не терпить заперечень.

Я проковтнув якусь далеку гiркоту, бо вона була нiщо порiвняно з тим вогнищем, що палало в менi пiсля смертi Андрiя Хворостенка. У ньому я бачив свое продовження в стiнах нашоi славненькоi Контори, сiрого дому таких же сiрих воiнiв густих туманiв.

Далi я вирiшив говорити про першу лiквiдацiю.

– Ви знайшли зв’язкового? – запитав я.

– Знайшли, але мертвим, – Принцип не скаржився, а сухо констатував здiйснений у часi факт.

– Що думаете робити? – я мав знати, яким чином вони хотiли вийти на секретний штаб МО в Донецькiй областi. Там ховалися щури, i наша справа полягала в очищеннi тiеi вельми важливоi для украiнськоi перемоги установи.

– Є ще двое на примiтi. Люди начебто надiйнi, з розумом у головi, – сказав Євген Мирон.

– Начебто, це не зовсiм правильно.

– Так точно, пане генерале, – тихо вiдповiв вiн.

Я не став тиснути на нього. Воно було нi до чого, зайве, провокацiйне, не гiдне генеральських зiрок та офiцерського звання.

– Я подумав, може, нам почекати на iх вихiд? Врештi-решт, вони мають колись покинути штаб!

– Вони покидають штаб через катакомби. Ми не маемо змоги дiстати плани. У нас е тiльки можливiсть проникнення всередину, – сказав я. Менi було тяжко це говорити, адже навiть я не мав доступу до секретного штабу МО в Донецькiй областi.

– Ну гаразд, – сказав Мирон. – Ось ми знаемо, хто вони, як виглядають, де мешкають, чим володiють. Так можливо виманимо iх на живця? Один з них точно не втримаеться, коли дiзнаеться, що дружина переоформляе нерухомiсть i тiкае до Праги, де на неi чекае молодий коханець.

Я задумався.

Як казав герой вiдомого творiння «Уся королiвська рать», «кожен мае своi скелети у шафi». У наших зрадникiв вони теж були. Полковник Мирон пропонував iх дiстати. Слава Богу, ми мали власнi джерела в будiвлi за Повiтрофлотським мостом. Забiяка не збрехав – кошти я отримав гарнi. Щедрiсть старого друга дозволяла не заощаджувати на пiдкупi агентури. Чомусь серед тих, хто належав до системи бюрократii та влади, поряднiсть iз патрiотизмом ще не стали мiрилами життя.