Ворог, або Гнів Божий

Я не знав, що треба робити в таких випадках, бо в перший раз за все свое складне життя стояв поруч з дочкою друга, чия вiдтята вiд тiла голова лежала в сусiднiй кiмнатi. Не було розумiння, якi саме слова треба казати i чи треба, взагалi, щось говорити. І тут вона розплакалася.

– Дядя Женя. Там тато…без тiла, – вирвалося з ii дитячих, невинних вуст i я притиснув ii до себе.

– Я знаю, маленька, – казав я i гладив ii волосся. – Нiчого не бiйся! Тепер ми з вами. Ми не дозволимо вас скривдити.

– Але ж…тато…

– Тихше, сонечко, тихше.

Не треба. Якщо хочеш, поплач. Але не треба нiчого казати. Ми з вами, сонечко. Ми з вами, – з мого рота сипались якiсь дурницi, та нiчого кращого я не мiг придумати. Шок вiд побаченого був занадто сильним навiть для мене.

Ми так з нею i просидiли, поки не приiхала швидка та мiлiцiя. Коли я передав Тетянку до рук медсестри i вийшов у коридор, то побачив там Івана, що сидiв навколiшки, обпершись об стiну й обхопивши свою голову руками. Нечипайло допомагав лiкарю напоiти Марину заспокiйливим.

Я пiдiйшов до опера.

– Що у вас тут трапилося? – запитав вiн мене.

На вигляд йому можна було дати i сорок, i п’ятдесят рокiв. Вiн мав непримiтну зовнiшнiсть, i я чомусь подумав, що його фiзiономiя лiпше пасувала б нашому вiдомству, нiж була придатна для служби в структурi МВС.

Я витягнув свое посвiдчення i показав йому. Вiн ретельно його вивчив i сказав:

– Так що тут сталося, пане полковнику?

– Отримали посилку, а там голова хазяiна цього помешкання, майора СБУ Андрiя Хворостенка.

Поруч з нею його очi та язик. Що ще? Нiчого. Зафiксуйте усе, а я викликаю наших колег.

– Моi спiвчуття, – сказав опер пiсля недовгоi паузи i вiдiйшов до дiльничного, який стояв у дверях вiтальнi з розгубленим виглядом.

Я штурхнув Принципа у плече.

– Пiдiймайся! Не час зараз…

Вiн пiдняв голову i подивився на мене.

– Що ж нам робити? – запитав Іван.

– Опанувати себе. Встань, кажу тобi! Я дзвоню генераловi, – i я почав набирати до болi знайомий номер нашого старшого, бо таку ситуацiю ми мали вирiшувати тiльки з ним.

Генерал був людиною колоритною, а тому цiкавою. Його можна було любити, чи не любити, ненавидiти, або ж прославляти, але байдужим вiн не залишав жодного з тих, хто мав щастя потиснути його мiцну, волохату руку.

У нашому славному Вiдомствi його звали Бульдогом. Не стiльки за зовнiшнiсть, як за ту його мертву хватку, без якоi вiн нiколи б не став тим, ким став.