Ворог, або Гнів Божий

– А може, нарештi, павук потрапить до власноi павутини? – Принцип наливав горiлку, яку принiс офiцiант.

– Вiн i так вже там. Проблема лишень в тому, що у тiй павутинi вiн все ще хазяiн, – сказав Нечипайло.

– Думаю, що ненадовго. Нам дають кредит. 40 мiльярдiв за чотири роки. Якби нас злили, нiхто б i копiйки не кинув. Це сигнал для всiх – для Украiни, дрiмотноi Європи i, звiсно ж, для Кремля. США демонструе свою рiшучiсть дотично до нас. Не забувай, що той клятий меморандум у Будапештi пiдписувала не тiльки Росiя, – я казав те, що думав.

– Ти так вважаеш? – в голосi Принципа лунав скепсис. – Чому ж тодi нi Лондон, нi Вашингтон одразу не виконали своiх зобов’язань? Чому вони проковтнули кримську авантюру Москви?! І чи дадуть нам кошти – це ще велике питання для усiх нас. Думаю, скоро все хрясне.

– Не гарячкуй, Іване! – сказав йому Нечипайло. – Євген мае рацiю.

– Виходить, що усi розумнi, а тiльки я один бовдур, – Принцип з лютi вдарив по столу, налив собi чарку, не пропонуючи нам, швидко випив ii i встав: – Сходжу до туалету.

Ми провели його своiми поглядами. Нечипайло зiтхнув.

– Не звертай уваги, Женька. Перенапруга. Іван втомився. Знаеш, коли тiльки-но все почалося i ще був той фанатик-монархiст у Слов’янську, а ми перебували у Донецьку, я бачив, з якою люттю воюе наш капiтан Принцип. Вiн сам йшов на завдання, сидiв ночами в засiдках, рiзав i стрiляв терористiв. Вiн вiдслiдковував iхнi рухи, викривав канали й кротiв, нищив мiльйони доларiв, залягав на кордонi й вiдстрiлював ворогiв, наче скажених собак.

Занадто близько вiн сприйняв цю вiйну, аби сьогоднi давати задню. Іван буде завжди йти до кiнця. Вiн не боiться смертi, тортур, знущань. Йому плювати на шантаж та пiдкуп. Вiн пожертвуе родиною, дiтьми, власним щастям, аби тiльки виконати завдання. В якiсь мiрi вiн теж фанатик, несамовитий, завзятий професiонал своеi справи.

– Може органiзуемо йому якесь дiвча на сьогоднi? – запропонував я.

– Чи може двох? – посмiхнувся Нечипайло.

– Та можемо й трьох, аби вiн iх тiльки здолав.

– Повiр, такий здолае цiлий гарем, – запевнив мене Микита, i ми випили з ним за нашого друга.

І тут ми побачили Івана. Блiдий, вiн бiг до нашого столу.

– Швидко, хлопцi! За мною! – вигукнув вiн.

– Що сталося? – в один голос запитали ми.

– Не знаю. Дзвонила Марина. Вона вила, наче поранена вовчиця. Я нiколи ще не чув, аби так вила жiнка. Бiда, хлопцi. Бiда.

«Андрiй!» – одразу здогадався я.