Ворог, або Гнів Божий

Бо в тiй грi, яку ми розпочали проти зрадникiв та бездушного агресора, тiльки iдеалiст-романтик мiг виконати поставлену перед ним задачу.

* * *

Вiд самого дитинства батько готував мене до кар’ери дипломата. Вiн був сином дипломата та й свое життя присвятив зовнiшнiй полiтицi, прославляючи «соцiалiзм з людським обличчям» у краiнах Варшавського договору, а пiзнiше, коли той самий договiр зник, як i СРСР разом iз Залiзною Завiсою, намагався перейняти перший демократичний досвiд у Чехii та Словаччинi. Батько не досяг особливих висот на дипломатичнiй нивi, змiнюючи посади другого та першого секретаря у Празi й Братиславi на затишнi кабiнети в будiвлi Мiнiстерства закордонних справ Украiни, якi передбачали такi ж затишнi, непомiтнi й зовсiм вже не гучнi посади.

Інша справа мiй дiд, якого я знав виключно за старими чорно-бiлими фото. По смертi батька я перевiз тi фото до себе й iнодi годинами дивився на них, намагаючись зрозумiти далеку та невiдому постать, що посмiхалася менi крiзь роки iсторii.

Дiд починав свою кар’еру ще за Ленiна. Вiн просував iдею комунiзму в Перу, Чилi та Мексицi, а в останнi роки свого життя в далекiй Аргентинi й на Кубi. Вiн був сильним радянським латиноамериканiстом, який досконало вивчив iспанську мову пiд час громадянськоi вiйни в Іспанii. Батько казав, що в Іспанii вiн приятелював з Лоркою, а коли того стратили, дiд присягнувся на вiчну помсту фашистам, аж поки смерть не забере у нього життя. Сiмейнi легенди казали, що вiн пив на брудершафт з Хемiнгуеем, а потiм бився з тим на кулаках, як те полюбляв робити шалений американець.

Коли я вирiс i мав складати вступнi iспити до iнституту мiжнародних вiдносин, батько розповiв менi, що десь у роцi 1936-му дiд мав доволi шалений роман з однiею iспанкою, чиi родичi були великими землевласниками та iстинними католиками. У перекладi на людську мову це означало, що вони пiдтримували полiтику генерала Франко, але аж нiяк не республiканцiв.

– Ти хочеш сказати, що вiн покохав ворога? – запитав я.

На це батько лишень якось загадково посмiхнувся i вiдповiв:

– Серце не знае полiтики. Йому вiдоме тiльки кохання.

Дiд помер молодим – йому було лишень сорок три роки. Я не знав iстинноi причини його смертi. Коли ж запитував батька, вiн сумно посмiхався i промовляв одне-однiсiньке слово «iнфаркт».

– Це трапилось одразу пiсля вiйни. Вiн був одним з тих, хто першим зрозумiв усю небезпеку й одночасну велич Манхеттенського проекту.