Біла ріка

Та Федор не чув того спiву, вiн лише бачив Ялену, яка повсякчас щезала за спинами жiнок, котрi стояли попереду i хрестилась на кожнi «Господи, помилуй». Здаеться, лише зараз, пiд кiнець водосвяття, вона помiтила, що файний чорнявий юнак задивляеться на неi. Так, вiн дивився на неi, й не мiг навiть на мить вiдвести очей. Вона усмiхнулась йому, i Федор вiдчув щось таке, чого його жорстоке серце ще не знало. Його залiзна воля ще пручалась, вiн був схожий на пораненого лiсового звiра, але водночас вiдчув щастя. Федор вперше i востанне у своему життi закохався, бо таким вiн був, таким вже вродився – однолюбом.

За мить гуцули, збираючись родинами, розiйшлись довкола церкви. Ялена роздивлялась кольоровi нитки, що iх продавали бiля церкви, розклавши просто на травi.

– Шо за одна? – спитав Федор у сестри.

– Де? – i дiвчина подивилася у ii бiк. – А, то Ялена Полячка.

І додала:

– З Киселицiв, Марiя мае ii знати.

Марiя, яку в селi ще називали Коцихою (за iменем чоловiка – Миколи Коця), – це iхня з Федором сестра.

Федор пiшов обдивлятися все довкола церкви. Скрiзь на травi, на розгорнутих джергах, лежали рiзнi речi: були тут дзвiночки на худобу, солодкi пiвники, сирнi коники, нитки, пацьорки, денцiвки, сопiлки, iграшки та образи. Якiсь двi жiнки точили ляси:

– Йой, шос парко, напевно, дощ знову буде на вечiр.

– Та цей панотець новий так довго службу правет.

До неi пiдбiгла, вочевидь, онука першоi.

– Хаблена, тьфу на тебе, – жiнка взяла малу на руки.

Мала смiялася.

Перед самим входом до церкви чоловiки, гоноровi газди, розмовляли з панотцем:

– Йо, цього року людей фейст

багато, Ільiнськi храми еднают усiх гуцулiв з обох берегiв Черемоша!

– Йо, на храм до Конетина зiбралисе цей рiк нiби усi сусiднi села: з Єблуницi, з Довгополя, Стебнiв. Бачiв, приiхале на фiрах з Розтiк, Дiхтенцiв, Путили… З Сергiiв, верхiвськi, з Самакови, галiцiяни з того боку… Усi тут – суси, феледжерi й слевяники, бегме фейст багато людей цього року.

Мiсцевiй Конятинськiй церквi святого пророка Іллi було рокiв двiстi. Стояла вона з дзвiницею майже пiд лiсом, поруч йшла дорога вгору, на Самакову. Бiля неi збiгав потiк у долину, який у дощi перетворювався на маленьку рiчку. До неi можна було зайти через дзвiницю або дорiжкою через побудованi упритиск до цвинтаря людськi хати. Зараз обидва цi шляхи були запрудженi людьми у святковому вбраннi.

Бiля дзвiницi до Федора пiдiйшов Іван.