Біла ріка

Якийсь вояк поклав на нього чобiт, iншi заходилися штурхали його ногами вiд борта до борта. Солдати перекрикували один одного, але гучне ревiння двигуна глушило iхню розмову, – Олекса чув лише якiсь уривки цiеi бесiди, густо пересипаноi матюччям.

За пiвгодини машина вже була у Вижницi, у штабi ЧК-МГБ[32 - ЧК-МГБ – «министерство государственной безопасности», з 1954 року – КГБ.]. Розкрили заднiй борт i зi «студебекера» повистрибували всi пасажири, крiм Олексiя: вiн так i залишився лежати на днi кузова, по цiлiй довжинi якого лишалися слiди його кровi.

– Вылезай, сука!

Бiдоча спробував пiдвестися, але не змiг, – ноги вiдмовляли йому. Тодi в машину залiзли два бiйцi i допомогли йому пiдвестися. На подвiр’i бiля штабу щiльно стояли ще кiлька машин. Бiля них тинялись, балакали та курили численнi солдати. Усi вони лiниво повернули своi неголенi обличчя до Олекси та його конвоiрiв, якi змушенi були йому допомагати йти до будiвлi. Один iз солдатiв крикнув йому:

– Слава Украине! – викинувши руку в нацистському вiтаннi.

Поруч стояли мiсцевi стрибки. Їм було шкода земляка Олексу, й вони одразу повiдвертались. Серед них був i Федор Пойдаш. Попри закривавлене лице Олекси, Федор одразу впiзнав малого Бiдочу; згадав, як на храмi в Конятинi вiн поруч з ним нiс хоругву. Федор не зводив з нього очей, поки того не завели до будiвлi. Йому було шкода малого. Увесь брудний, скривавлений, iз засохлою кров’ю на лицi, вiн був бiльше схожий на християнського мученика, нiж на «особо апасного бандiта».

В коридорi не було, чим дихати: од вiйськових рiзко тхнуло одеколоном, перегаром i брудними кальсонами. У Бiдочi замакiтрилася голова. Солдати розступилися попiд стiни коридору. Конвоiри, мiцно схопивши Олексу пiд руки, потягнули його далi.

В Довгополi, у Костенцi[33 - Костiнець – присiлок Довгопiлля.], цього лiта спецбоiвка СБ замордувала мiсцевого голову колгоспу.

– Кажут, хороша людена була, добра… Дiти найшле.

– Чули? Сусiда з-за горба забрали вчора. Йшле з колегою з села, дес несли мiх муке кожен, тут з лiсу виходют трое, усi з пушками, в плащах военних. Питают, мов, хто такi, звiдке. Тi кажут, що так мов i так, за мукою у район ходили. Ну, то цi iх i вiдпустеле. Йдiть далi, кажут, але бес нiкому не говорили, шо нас тут бачили.