Біла ріка

Погладивши вiття смереки своею великою долонею, вiтався з нею, мов з давньою знайомою:

– Мой, мой, яка велека вже!

Його предки шанували лiс i без великоi потреби нiколи його не рубали. Дмитро вiдклав сокиру i почав руками викопувати сухi мертвi ялицi, – тички на ватру.

Молодший син Дмитра, Юрiй, бiг через осипник[23 - Осипник – галявина серед лiсу, утворена внаслiдок вирубки.] до дедi, коли з лiсу йому назустрiч вийшли озброенi люди. Це був загiн УПА. Хлопцi йшли один за одним у вiйськових нiмецьких кепi, шуцманках з тризубами, i тихо перемовлялись.

Позаду вояки поганяли двох маленьких коней – «гуцуликiв»: один був нагружений мiнометом, на спинi iншого були закрiпленi два ящики з мiнами. Юрiй на мить зупинився з переляку, але потiм поволi пiшов iм назустрiч. Порiвнявшись Юрiй привiтався:

– Добрий день!

Хтось iз загону вiдповiв:

– У, який перепуджений… Доброго здоровечка!

Позаду йшов кулеметник i нiс великий нiмецький МГ[24 - МГ- 34 – легкий нiмецький кулемет.] кулемет. У них були зморенi, неголенi обличчя, й на хлопця вони дивилися байдуже.

– Чий будеш?

– Я Дметра Кабюка син.

– А! Петришкане!

Їхню багату родину знали всi в окрузi, й на Галiцii також.

– Ку-да йд-ет-е? – тихо прошепотiв Юрiй.

– Йдемо, малей, нiмцiв та румунiв бети.

Пiшле з нами!

Малий зам’явся, хлопцi розсмiялися.

– Файного паска маеш, – сказав кулеметник.

– Це дедiв, – пробубонiв малий.

– У, дай подиветисе.

То був добротний офiцерськiй пасок цiсарськоi армii.

– Мiнеймосе! – запропонував вояк i дiстав з кишенi великий кулеметний патрон i паперiвку.

Юрiй скривився.

– Шо! Шо е? Шо скрививсе, ек жед на гiвно? Гидуеш? На, тримай, це ж поперiвка.

Хлопцi вже заходили в лiс i звiдти закричали кулеметнику:

– Лише хлопця!

Вiн крикнув у вiдповiдь:

– Вже бiжу!

Схопив кулемет, закинув на плече i побiг доганяти.

Юрiй так i залишився стояти посеред осипника, тримаючи одною рукою штани, а iншою – яблуко з патроном, ледь стримуючи сльози.

Надвечiр, пригнавши корову, Юрiй наважився зiзнатися, i крiзь сльози розповiв дедьовi про те, що сталося у лiсi.

Старий Петришкан сидiв на лавi, чистив ножем якийсь чудернацький корiнь. Був вiн високого зросту, з довгими пальцями та довгим волоссям з продiлом. Вислухавши сина, вiн вiдклав свою клябуку[25 - Клябука – палиця.], з якою не розлучався вiдтодi, як урвав сухожилля на дарабах, погладив малого по головi:

– Юрчику, най на тому ся стане, – сказав, усмiхаючись своiми сiрими очима.