Сніг

Розумнi собаки тягнули санки туди, де був iх дiм, де палахкотiло велике вогнище, де стигла каша iз зерен боку[2 - Зерна боку – кукурудза, мiсцевий вид.] з кiстками та нутрощами зугла. Де дiти гралися з ними й чесали за вухами. Де ласкавi жiнки вичiсували густе бiле хутро дерев’яними гребiнцями – собакам приемно, а жiнкам пряжа на теплi речi.

Бiгли охоче, любили бiгати, любили тих людей. Деякi з молодших чоловiкiв були злiшi, та вони побоювалися велетенських псiв, бо не розумiли iх, тому мiж собаками i людьми наче був договiр про спiвпрацю.

На нарти посадили Енне, яка не звикла бiгати, як вона казала, нi на далекi, нi на близькi дистанцii, а також Айре, який дуже радiв поiздцi на нартах. Хлопчик так пiдскакував, що ледь не випав кiлька разiв.

Дiвчина-погонич по доброму поставилася до Енне, допомогла зручнiше вмоститися, вкрила хутром, дала окуляри з затемненого скла у дерев’янiй оправi, щоб снiг не ослiпив. Їй було шкода розгублену i налякану чужинку. Тим паче, бiдолашна жила у тому дивному, як старшi кажуть, кораблi з двома хлопцями.

Хоча прибульцi були гарними та трошки iнакшими, нiж хлопцi ii племенi. Незрозумiлими. Чужими.

Пробiжка поруч iз нартами на рiвнi з великими собаками, що з легкiстю бiгли заснiженою рiвниною, для Керфi здавалася бiгом у минуле. Надзвичайнi вiдчуття. По дорiжцi, що утворили полози нарт, бiгти було легше, снiг на рiвнiй поверхнi не глибокий, замети утворилися бiля гаiв чорних дерев. Головне, як казав Тоорл, не потрапити у нiрку борка[3 - Борка – кролик.

]. Чоловiки, звиклi долати великi дистанцii, бiгли легко, навiть якось весело, наче змагаючись один з одним. Керфi спочатку намагався посперечатися у бiгу з Гелом, та виявилося, що той швидкий i на двох ногах. Гел також наче зняв важкий тягар з плечей, радiв сонцю i подорожi.

Енне заспокоювалася, вона замилувалася краевидом. Це було казково, особливо коли дiвчина зняла окуляри: все блищало, наче вкрите дiамантами.

Собаки пiднiмали тонкий снiжний пил, що мiнився у сонячному промiннi всiма барвами свiту.

Айре намагався побачити все навколо, вiн вертiвся, як непосидюче щеня. Гел час вiд часу втихомирював сина.

Звичайно, невiдомо, що попереду, та зараз усе здавалося чудовим.

* * *

Добiгли до високоi кам’яноi стiни, котра захищала долину вiд теплих вiтрiв i невiдомих чужакiв. Туди, де був закутий у кригу водоспад i велике озеро промерзле наскрiзь.