Острів Скарбів / Treasure Island

Пiдiбралась навiть група юнакiв, якi захоплювалися капiтаном i називали його «справжнiм морським вовком», «наскрiзь просоленим моряком» та iншими такими назвиськами. На iхню думку, саме такi люди зробили Англiю грозою морiв.

Але, з iншого боку, вiн по-справжньому завдавав нам збиткiв. Минав тиждень за тижнем, мiсяць за мiсяцем; грошi, якi вiн у перший день кинув на порiг нашоi корчми, давно вже були витраченi, нових вiн не платив, i в батька не вистачало смiливостi вимагати платню. Коли ж навiть батько i нагадував про це, капiтан починав сопiти так голосно й люто, так гнiвно поглядав на нього, що вiн якомога швидше тiкав з кiмнати.

Я бачив, як пiсля таких спроб мiй бiдолашний батько розпачливо заломлював руки. Я певен, що пережитi ним тривоги й страхи дуже прискорили його передчасну смерть.

За весь час, який капiтан жив у нас, вiн анi разу не перемiнив свого одягу, тiльки купив кiлька пар панчiх у вуличного торговця. Один край його трикутного капелюха обвис; капiтан так його й полишив, хоча це й завдавало йому чимало неприемностей у час сильного вiтру.

Я добре пам’ятаю, який вигляд мала його куртка, яку вiн сам латав у своiй кiмнатi. Латка там була на латцi.

Вiн нiколи не писав i не одержував нiяких листiв. І нiколи нi з ким не розмовляв, крiм сусiдiв, – та й то здебiльшого тiльки тодi, коли добре випив. Також нiхто нiколи не бачив, щоб вiн хоч раз вiдмикав свою скриню.

Тiльки одного разу капiтановi дали добру вiдсiч, та й то це сталося в останнi днi, коли мiй бiдолашний батько був уже при смертi.

Якось пiзно ввечерi до нас приiхав доктор Лiвсi. Вiн оглянув хворого, нашвидку пообiдав на запрошення моеi матерi й зайшов до загальноi кiмнати викурити люльку, поки йому приведуть коня. Коня залишили в селi, бо в старому «Бенбоу» не було стайнi.

До загальноi кiмнати провiв його я, i пригадую, як вразив мене контраст мiж стриманим, привiтним i веселим лiкарем у снiжно-бiлiй перуцi, зi жвавими чорними очима, та сiльськими гультiпаками, що вiдвiдували нашу корчму.

Особливо вражала ця рiзниця, коли глянути на наше опудало – незграбного, брудного, страховидного пiрата, що напився i сидiв, поклавши руки на стiл.

Раптом вiн, тобто капiтан, завiв свою улюблену пiсню:

«П’ятнадцять хлопцiв на скринi мерця.

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Пий, i диявол тебе приведе до кiнця.

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!»

Спочатку менi здавалося, що «скриня мерця» – це i е ота велика скриня, яка стоiть нагорi в кiмнатi капiтана.