Острів Скарбів / Treasure Island

Я подав йому руку, i ця жахлива безока потвора з таким солодким голосом стисла ii, мов лещатами. Я так злякався, що спробував видертись i втекти. Але слiпий притяг мене щiльно до себе единим порухом руки.

– А тепер, хлопче, – сказав вiн, – веди мене до капiтана.

– Сер, – благав я, – слово честi, я не смiю.

– Он як! – осмiхнувся вiн. – Не смiеш? Веди негайно, або я зламаю тобi руку.

І, кажучи це, вiн так повернув менi руку, що я скрикнув.

– Сер, – сказав я, – не за себе я боюся, а за вас. Капiтан тепер не такий, яким був колись.

– Ану, йди! – перебив вiн мене.

Нiколи ще не чув я голосу такого жорстокого, холодного й огидного, як у того слiпого. Голос цей налякав мене бiльше, нiж бiль. Я вiдразу пiдкорився i повiв його просто до загальноi кiмнати, де сидiв наш хворий старий пiрат, очманiлий вiд рому.

Слiпий вчепився за мене своiми залiзними пальцями. Вiн налiг на мене всiею своею вагою, i я ледве тримався на ногах.

– Веди мене просто до нього i, коли вiн зможе побачити мене, крикни: «Ось ваш приятель, Бiллi!» А якщо не крикнеш, то я ось що зроблю!

І вiн знову так стиснув менi руку, що я мало не знепритомнiв. Пiсля всього цього я був такий наляканий слiпим жебраком, що забув свiй страх перед капiтаном i, розчинивши дверi загальноi кiмнати, вигукнув те, що наказав слiпий.

Бiдолашний капiтан пiдвiв очi й вiдразу протверезiв. На обличчi його вiдбився навiть не переляк, а смертельна мука. Вiн спробував було пiдвестись, але, очевидно, вже мало сил лишилося в його тiлi.

– Нiчого, Бiллi, сиди як сидиш, – сказав жебрак. – Хоч я й не можу бачити, але чую, як тремтять твоi пальцi. Дiло насамперед. Дай свою праву руку. Хлопче, вiзьми його руку й пiднеси ii ближче до моеi правицi.

Ми обидва слухняно пiдкорилися йому. Я побачив, як слiпий переклав щось iз своеi руки, в якiй тримав палицю, в долоню капiтана, що миттю стиснулася в кулак.

– Отже, зроблено, – сказав слiпець. З цими словами вiн вiдпустив мене i з неймовiрною для слiпого точнiстю й швидкiстю вислизнув iз загальноi кiмнати надвiр.

Минув якийсь час, поки ми з капiтаном трохи отямились. І тодi тiльки я помiтив, що все ще тримаю в своiх руках його кулак. Раптом вiн висмикнув руку i глянув на те, що в нього було затиснуте в долонi.

– О десятiй годинi! – вигукнув вiн. – Лишилося шiсть годин. Час iще е.