Острів Скарбів / Treasure Island

Сонце ще не встигло пiднятись i тiльки торкнулося своiм промiнням верхiвок горбiв та блiдо осяяло морську далечiнь. Капiтан прокинувся ранiше, нiж звичайно, i вийшов на берег з кортиком пiд полою староi синьоi куртки, з мiдною пiдзорною трубою пiд пахвою, у капелюсi, зсунутому на потилицю. Я пригадую, що з рота у нього вилiтала пара i клубочилася в повiтрi, мов дим. Я чув, як злiсно вiн фиркнув, зникаючи за великою скелею, – так, нiби ще й досi не мiг забути своеi сутички з доктором Лiвсi.

Мати забарилася нагорi, бiля батька.

Я готував на столi снiданок до приходу капiтана. Раптом дверi розчинилися, й до кiмнати ввiйшов чоловiк, якого я нiколи ранiше не бачив. Вiн був блiдий, i обличчя в нього лиснiло, наче змазане салом. На лiвiй руцi в нього бракувало двох пальцiв. Хоч чоловiк цей i носив кортик, але вигляд у нього був не дуже войовничий. Я весь час пильнував за моряками – i одноногими, й двоногими – i пригадую, як ця особа спантеличила мене. Вiн мало скидався на моряка, але все-таки щось морське я в ньому вiдчув.

Я спитав його, чим можу допомогти. Вiн попросив собi рому. Я вже збирався вийти з кiмнати, щоб виконати його прохання, але вiн сiв за стiл i кивнув менi, щоб я пiдiйшов ближче. Я зупинився, тримаючи серветку в руцi.

– Пiдiйди, синку, – сказав вiн. – Пiдiйди ближче.

Я ступив крок уперед.

– Оцей стiл накритий для мого товариша, штурмана Бiллi? – запитав вiн, посмiхаючись.

Я вiдповiв, що не знаю нiякого штурмана Бiллi i що стiл накритий для нашого постояльця, якого ми називаемо капiтаном.

– Ну що ж, – сказав вiн, – мого товариша, штурмана Бiллi, теж можна так називати. Це справи не мiняе. У нього рубець на щоцi i дуже приемна поведiнка, особливо коли вiн напiдпитку. От вiн який, мiй штурман Бiллi! Ну, а у вашого капiтана теж е рубець на щоцi… І саме на правiй щоцi. Правда ж? А що я казав! Ну, то чи вдома зараз мiй штурман Бiллi?

Я вiдповiв, що вiн пiшов прогулятись.

– А якою дорогою, синку? Якою дорогою вiн пiшов?

Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою i коли мае повернутися капiтан, вiдповiв ще на кiлька запитань.

– Ах, – сказав незнайомий, – мiй приятель Бiллi зрадiе менi, мов добрiй чарцi.

Вираз його обличчя, коли вiн промовив цi слова, був аж нiяк не приемний, i я мав усi пiдстави гадати, що незнайомий помилявся, навiть коли вiн справдi думав те, що казав. Але я вважав, що ця справа мене не обходить. До того ж важко було вирiшити, що робити за таких обставин.