Мюнхен

У парку робiтники махали мотиками.

?

Замовлення вона зробила швидко, навiть не поглянувши на меню: без першого, дуврський палтус без кiстки, салат iз зеленi. Легат вiддав свое меню i сказав, що йому – те саме. Їсти не хотiлося: не вдавалося позбутися образiв своiх дiтей у протигазах. Джону виповнилося три роки, Дiанi – два. Нескiнченнi попередження: не бiгай надто швидко, вкутайся теплiше, не смокчи цяцьки або крейду, бо казна-де вони могли валятися. Вiн поставив коробку пiд стiл i чимдалi вiдсунув ногою.

– Вони дуже злякалися примiрки?

– Та нi, звичайно. Їм здавалося, що це гра.

– Знаеш, менi iнколи теж так здаеться. Навiть коли читаеш телеграми, важко повiрити, що це не бридкий жарт. Тиждень тому здавалося, буцiм усе врегульовано. А потiм Гiтлер передумав.

– І що тепер буде?

– Хтозна. Можливо, нiчого. – Г’ю почував себе зобов’язаним зображувати оптимiзм. – У Берлiнi ще тривають переговори. Принаймнi, тривали… коли я йшов з роботи.

– А якщо припиняться переговори, то коли все почнеться?

Легат вказав iй на заголовок у «Таймс» i стенув плечима:

– Може, й завтра.

– Справдi? Так швидко?

– Вiн каже, що перетне чехословацький кордон у суботу. Нашi вiйськовi експерти вважають, що йому треба три днi для розгортання танкiв i артилерii. З цього випливае, що мобiлiзацiю вiн мае оголосити завтра. – Г’ю кинув газету на стiл i ковтнув шампанського; воно здалося кислим на смак. – Ось що я тобi скажу: давай змiнимо тему.

Вiн витягнув з кишенi пiджака коробочку для каблучки.

– О, Г’ю!

– Воно буде завелике, – попередив Легат.

– Ой, яка гарна! – Памела надiла каблучку, пiдняла долоню й почала вертiти нею пiд люстрою, щоб синiй камiнь заграв на свiтлi. – Ти просто диво! А менi здавалося, у нас немае грошей.

– Дiйсно немае. Каблучка належала моiй матерi.

Вiн побоювався, що вона вважатиме подарунок дешевим, але, на подив, дружина протягнула руку через стiл i поклала йому на долоню.

– Ти такий любий.

Їi шкiра була прохолодною.

– Шкода, що ми не можемо винайняти номер, – раптом вiн мовив, – i провести час в лiжку до вечора. Забути про Гiтлера. Забути про дiтей.

– А можна якось домовитися? Ми вже тут – i що нас зупиняе?

Вона не вiдводила пильного погляду великих сiро-блакитних очей, i зненацька вiд несподiваноi думки йому стисло горло: дружина говорить так тiльки тому, що знае – цього нiколи не буде.