Мюнхен

Коли маеш справу з Рiббентропом, що густiше писання, то краще.

Вiн запалив ще одну сигарету. Перечитав усе спочатку, поробив дрiбнi виправлення й дивився тепер на папiр через тютюновий дим. Очi в нього були яскравого фiалкового кольору, глибоко посадженi. Чоло високе; у його двадцять дев’ять рокiв залисина сягала самоi макiвки. Рот був широкий i чуттевий, прямий нiс – загалом рухливе, виразне, iнтригуюче, незвичайне, здатне виглядати негарним обличчя. Проте вiн мав талант викликати прихильнiсть до себе i в чоловiкiв, i в жiнок.

Пауль збирався вже покласти чернетку до кошика для передачi друкаркам, коли почув шум. Чи, радше, вiн вiдчув шум. Той наче передався йому через пiдошви черевикiв i нiжки крiсла. Папери у нього в руках затрусилися. Гуркiт зростав, перейшов у ревiння, i, як на смiх, Хартманн подумав, що в мiстi землетрус. Але потiм його слух уловив виразний гуркiт важких двигунiв i брязкiт металевих гусениць. Двое колег, з якими вiн дiлив кабiнет – фон Ностиц i фон Ранцау, – перезирнулися й спохмурнiли.

Потiм пiдвелися й пiдiйшли до вiкна. Хартманн приеднався до них.

Колона одноманiтних оливково-зелених панцирникiв сунула по Вiльгельмштрассе з боку Унтер ден Лiнден на пiвдень: артилерiя з напiвгусеничним рушiем, танки на автомобiльних платформах, важкi гармати з тягачами i кiнськими упряжами. Пауль визирнув з вiкна: колона не мала нi початку, нi кiнця – це могла бути цiла моторизована дивiзiя.

Ностиц, старший за Хартманна на кiлька рокiв i посадово вищий на один чин, сказав:

– Боже, невже почалося?

Хартманн повернувся за стiл, узяв телефон i набрав внутрiшнiй номер.

Через шум йому довелося закрити рукою лiве вухо. Металевий голос на iншому кiнцi дроту вiдповiв:

– Кордт.

– Це Пауль. Що вiдбуваеться?

– Зустрiнемося внизу.

Кордт поклав слухавку.

Хартманн узяв з вiшалки капелюха. Фон Ностиц глузливо спитав:

– Вирiшили приеднатися до лав?

– Нi. Просто хочу вийти на вулицю та привiтати наш доблесний вермахт.

Вiн квапливо подався високим похмурим коридором, спустився центральними сходами, пройшов через подвiйнi дверi.

Короткий марш сходiв, застелений посерединi синiм килимом й обрамлений з бокiв кам’яними сфiнксами, вiв до фойе центрального входу. На подив Хартманна, примiщення виявилося порожнiм, хоча навiть повiтря в нiм вiбрувало вiд шуму на вулицi. За хвилину з’явився Кордт з портфелем пiд пахвою. Вiн зняв окуляри, подихав на лiнзи й протер iх широким кiнцем краватки. Вони разом вийшли на вулицю.