Квіти терену

Виявилось, що е в селi ще живi люди, хоча i кволi. Знайшлися навiть декiлька сполоханих курей, задерикуватий пiвень та худорлява коза, лиха з голоду, але жива. З того часу якось усiм стало вiдомо про Катрусиного хлопчика i вiдтодi на своему порозi Катруся знаходила то окрайчик хлiба, то маленький глечик молока чи яечко.

Восени страшна хвороба вiдступила вiд села, жовнiри пiшли. Родичi з навколишнiх сiл почали приходити та шукати своiх: деяких знаходили ще живих по хатах, а кого вже тiльки на цвинтарi, пiд земляним горбочком.

Чоловiк Катрусин трохи оклигав, потихеньку встав, до господарства заходився. Отак i пережили лиху годину, дякувати Господу.

Хлопчик той став дорослим, поiхав до мiста, вивчився, одружився. До села приiздив з молодою дружиною та маленькою донькою. Вовкiв коло села давно вже не бачили, а у мiстi – тим паче, бо там – «цiвiлiзацiя»! Про голоднi роки пам’ятали вже тiльки старий дiд-пасiчник та його мати, яка прожила бiльше ста рокiв i зовсiм втратила зiр. Але хлопчика того, що село врятувало вiд смертi, пам’ятала добре.

А вiн не забував вiдвiдувати ii, коли приiздив до села.

Минали роки. Вмер пасiчник, вмерла його мати. Померли батьки того хлопчика, який i сам вже став старим. Врештi i вiн помер у мiстi. Помер у бiблiйному вiцi, насичений життям, бо любив життя, iв його, дихав ним, хапав у жменi та в обiйми, вiд повноти життя навiть боровся з ним, як патрiарх колись боровся з янголом. Доросла дочка, хоч i сумувала за ним, та згадала стару iсторiю про вовкiв. Бач, не з’iли його вовки – не судилося.

Життя спливало спокiйно та повiльно. Але щось знову сталося iз зiрковим механiзмом, чи просто достигли отруйнi плоди на ланах часу – знов настала лиха година на землi. Дочка, Олена, на той час вже залишилася зовсiм сама, i закинула ii доля до чужого села над рiчкою, де було затишно навiть у недобрi часи. Єдине лихо – люди покинули той край, хати стояли порожнi та поволi руйнувалися. Жили там на горищах похмурi сичi, на подвiр’ях скакали маленькi жабки, а подекуди i гадюки грiлися на старих сходах, якими вже нiхто не ходив.

Та що там! У лихi часи аби пережити, перебути, перетерпiти. Жила вона сама, виходила тiльки зрiдка – до магазину у сусiдньому селi – за хлiбом, та до станцii – за новинами. Через кiлька будинкiв вiд ii хати жила бабуся. Все вона знала. Коли дощ пiде, коли вiдлигу чекати. Казала, що собака ii вночi порвав ланцюга та десь бiгае по селу i не хоче повертатись. Ще казала, що двi собачi голови знайшли бiля рiчки.