Українська містична проза

Нам то була не першина, i ми, не кажучи iм нiчого, пiшли до шинку, випили по чарцi i зараз вернули. Не звертаючи уваги на хлопцiв, вiдп’яли ми дарабу вiд берега i зiпхнули на течiю. Скоро дараба пiшла в рух, хлопчища справдi зручно i з голосним вереском поскакали хто в неглибоку воду, хто на рiчне камiння i подалися до берега, а ми поставали на дарабi, кождий на своiм мiсцi, i взялися за керми, щоб навернути дарабу на головну течiю. Може, так минуту я працював кермою, коли втiм, пiдводячи очi, бачу, що на заднiм кiнцi дараби сидить хлопець.

Так, як менi в тiй хвилi по видiлося, мiг мати 14 або 15 лiт i був одягнений бiдно, в бруднiй сорочцi зрiбного полотна та в чорнiм повстянiм капелюсi – звичайно, пастушок. Вiн сидiв тихо, трохи скулений, на кiнцi кльоца i якось так залюбки вдивлявся в хлюпання зеленкувато-сiроi каламутноi води поза дарабою, що, бачилось, не бачив нiчого иньшого довкола себе. Я стояв при кiнцi керми, може, п’ять крокiв оддалiк вiд нього, а що вiн сидiв обернений до мене плечима, то я не мiг бачити його лиця.

– А ти що тут робиш, мой? – вiдiзвався я до нього.

Вiн не вiдповiв нiчого, лише простягнув свою лiву руку i показав на супротилежний берiг. При тiм я завважив, що його простягнена i по локоть гола рука була незвичайно бiла, якоi я ще не видав нiколи у бiдного хлопця-пастуха.

– Хочеш на той бiк? – запитав я.

Вiн потакнув головою, не обертаючися i не кажучи анi слова.

– А де ж хочеш висiсти? – запитав я ще раз. – Адже бачиш, що той берег тут усюди стрiмкий, нема де ймитися.

Не обертаючися i не кажучи анi слова, хлопчище помахав своею снiжно бiлою рукою взад, униз рiкою, i здавалося, що анi на хвильку не бажав переривати собi оглядання шумливих та шипучих клубiв черемошевоi води. Менi се було байдуже: чей же, хлопчище знае добре сю воду. Ми плили власне попри громаду дуже неприемних кам’яних брил, що лiниво розляглися по самiй серединi рiки, мов череда здорових волiв у купелi; треба було дуже обережно просмикуватися мiж ними, то й у мене при кермi була гаряча робота.

Крiзь клекiт хвиль крикнув я ще до хлопця:

– Як будемо близько того мiсця, де тобi треба на берег, то скажи нам заздалегiдь, щоб ми скрiтали дарабу з течii ближче до берега, на плитке мiсце. Чуеш, мой?

Хлопець знов кивнув головою i все сидiв скулений на однiм мiсцi.

Ми переплили небезпечне мiсце i стрiлою летiли поздовж ширшого i не дуже глибокого плеса. Я все ще держався за кiнець керми, але не робив нею i знехотя дивився на хлопцевi плечi.