Українська містична проза

Я помiтив, що в небезпечнi хвилини, коли менi загрожувала смерть – а це бувало не раз, – раптом передо мною з’являеться невеличкий, рудий ведмедик, усе той самий, весело дивиться менi в очi, нiби смiеться i танцюе передо мною на заднiх лапах, поступаючи пiвколом вправо й влiво…

Це стало для мене ознакою, що небезпека щасливо минеться. І я в те вiрив.

Передостаннiй раз ведмедик з’явився менi в судi.

Ви знаете, панове, що в роцi 1905, коли починалася перша революцiя, я вивiв iз касарнi свiй полк i пустив його походним маршем через усе мiсто з червоними й жовто-блакитними прапорами, манiфестуючи прихильнiсть вiйська до перевороту.

Хоч новий лад нiбито й настав, хоч i був скликаний в Росii парлямент, проте недобитки самодержав’я розпочали цiлий ряд судових процесiв. Ви пам’ятаете тi часи, коли цiла Росiя була пiд судом, коли судили всiх учасникiв визвольного руху, навiть цiлi установи й органiзацii, як от земства, лiкарськi й учительськi спiлки, залiзничникiв, поштовикiв, словом, найкращий цвiт громадянства.

На мене, як на полкового командира, упала найбiльша вiдповiдальнiсть за виступ полку в часи революцii. Факти були проти мене, й доказiв шукати не доводилося.

У мене ледве-ледве жеврiла надiя i то тiльки через те, що солдати-свiдки показували на судi, що я особисто не брав участи в цiй демонстрацii.

Такi судовi розправи кiнчалися розстрiлами. І от, коли процес пiдходив до кiнця, голова суду дав менi останне слово. Я пiдвiвся з лави пiдсудних, щоб говорити, й остовпiв… Стояв мовчки, як статуя. В судовiй салi могильна тиша. Усi ждуть мого слова, а я нiмий…

Що ж сталося? А от що: на столi, за яким сидiли суддi, з’явився ведмедик i затанцював… Танцюе на заднiх лапах – вправо i влiво – весело дивиться менi в очi, нiби посмiхаеться…

Одриваю з трудом погляд од нього, перевожу на публику, – усi дивляться на мене, як на чудо, очевидячки нiхто ведмедика не бачить… А я за ведмедиком i суддiв не бачу.

Нарештi ведмедик зник.

Я вже знав, що буду оправданий.