Афганський кут крилатої Серафими

Плазуючи помiж колiс, до них приеднався водiй i, перекрикуючи гудiння полум’я i хаотичнi пострiли, загорлав:

– Рвонуло машини за три вiд нас. Поки що не висовуйтесь, бо снайпер знiме.

Притиснутi до розпеченого асфальту страхом, який вичавив iз тiла неабияку дозу липкого поту, Серафима i Лора лежали пiд залiзними нутрощами «Уралу». Гай закрила вуха руками, але страшнi звуки не зникали. Стрiлянина то стихала на секунду-двi, то шквалом розтинала простiр, iнодi долинали крики, але найдошкульнiше завивало полум’я, роздуте «афганцем.

Кожна хвилина розтягувалась у неусвiдомлено довгий промiжок часу, i коли хтось настирно сiпнув Серафиму за ногу, це здалося нереальнiстю, такою ж нереальнiстю, як i все попередне життя.

– Плазуйте за мною, – почула вже знайомий голос Гурова. – Помiж машинами не пiднiматися, але рухатися швидко.

Гарячий асфальт здирав шкiру на лiктях, ногам було трохи краще, бо брюки з тонкоi свiтлоi тканини прикривали тiло. Лора ж у куцiй спiдничцi човгала дебелими литками, роздираючи iх в кров, i вiд болю та страху скiмлила.

– Швиденько, давай, давай, – махав рукою Гуров з-пiд колiс БТР. – За мною, у самий хвiст колони.

Вiдчувалося, що дорога трохи звернула вбiк, i остання та передостання машини опинилися нiби за рогом, iх добряче розкурочило i, мабуть, тому вони залишилися поза увагою душманiв.

За мить невеличка група людей, одне за одним, ковзнули до вузькоi гiрськоi ущелини. Серафима бiгла за капiтаном Донцем, вряди-годи озираючись, щоб не загубити Лору, яка важко хекала позаду.

– Серафимко, не кидай мене, не кидай, – бубонiла Лора, повторюючи слова, наче молитву.

На одному виступi вона зависла, бовтаючи в повiтрi ногами, стогнала, не наважуючись голосно гукнути когось на допомогу. Худорлявий солдат-узбек нагодився вчасно.

– Тримай, – кинув iй ремiнь.

Вона мiцно вхопилася за край, але спроба подолати виступ виявилася фатальною, i вони обое зiрвалися в ущелину.

– Лоро, Лоро, ти жива? – гукала Серафима здушеним голосом.

– Жива, але малий… Я не знаю, що з ним, вiн упав донизу головою – здаеться, не дихае.

– Чекай, я зараз, – капiтан Донець сповзав iз крутосхилу, що було не менш складним, нiж пiдйом, бо нiякiсiньких пристосувань, ясна рiч, не було.

Серафима затаiлася на крихiтному плато в тривожному очiкуваннi.