Темна синя вода. Ручай

Споруда мае бути – бо пiд дощем або снiгом гнати трохи незручно, але не повинна й займати багато часу на будування, бо рано чи пiзно, а нагодиться якесь непiдкупне рило, дiяльнiсть фiрми призупинить, а товар вилучить як речовий доказ. Так що хату-п’ятистiнку будувати сенсу нема.

З цих самих мiркувань вiдпадае землянка – бо у малiй не розвернешся, а котлован пiд велику так просто не вириеш, та й вiдвал замаскувати нелегко буде.

А от балаганчик-напiвземлянка – якраз те, що треба. Розумний баланс помiж цiною й зручнiстю у використаннi.

Цiна в даному випадку складаеться з витрат часу та поту, але це, я вам скажу, такий самий ресурс, як i грошi в кишенi.

І замаскована непогано – поки на галявину не випхаешся, то й не побачиш, а «юнкерсiв», вертольотiв та безпiлотникiв тут нема.

Альберт задер руку – ми негайно завмерли, Ігорю знову не пощастило – ногу опустити не встиг, але чекати довелося недовго. Ватажок тицьнув, пiдняв два пальцi, один опустив, тицьнув рукою лiворуч.

Задер другого, тицьнув праворуч.

Система жестiв трохи вiдрiзнялася вiд тих, що були в ходу за моiх часiв, але тут i дурень би зрозумiв.

Лiворуч ковзнув Ігор, передавши коней Галинi, а праворуч обережно покрався я.

Споруда не мала вiкон, натомiсть понад самим дахом iз дранки мала неширокi щiлини, як наче вентиляцiйнi отвори… втiм, чому «наче»? Вентиляцiя i е. Самогонна справа – вона така: вимагае й притоку свiжого повiтря, й вiдтоку смердючого. Не здивуюсь, якщо й димар виведено через мертве дерево, як через пiвтора столiття робили бiйцi УПА в Карпатах.

А може, й нi. Може, полiнувалися.

Виявилось, що нi. Не зробили анi хитру витяжку крiзь порожнiй стовбур, анi навiть звичайного димаря з асбестовоi тру… тьху! Звiдкiля тут асбесту взятися?

Може, з цегли? Та й з цеглою хтозна, як тут. І питання транспорту, знову ж таки.

У будь-якому випадку, димаря не було. Лише вентиляцiйнi щiлини, й з жодноi з них не курiлося.

Прокрадаючись навколо хатинки, я краем ока скидав на Ігоря.

Той iшов так само тихенько, плавними рухами й так само поглядав на мене – ну просто як дiвчина з Ясем у бiлоруськiй пiснi, тiльки без жита й без конюшини.

Дверi були напiвпрочиненi й дивилися в лiс, але командувати: «Хатинко-хатинко, розвернись до мене передом, а до лiсу задом» чомусь не хотiлося. Розумно збудовано, хай стоiть, як стоiть. Якщо раптом хтось випнеться на галявинку, то крiзь дверi е шанс дременути у лiс.