Темна синя вода. Ручай

Вiд поспiху, наприклад, або наявностi небажаних свiдкiв…

Поки ми iли, теревенили, розробляли легенду та розбиралися, хто розумiеться на документах сторiчноi давностi, а хто нi, розвiшаний бiля вогнища одяг перестав парувати. Не так, щоб зовсiм висох, звичайно, але вже так-сяк можна було натягти на себе й досушувати на ходу. Нiчого, весь день попереду, сонце вище пiднiметься, висушить.

Бо так наче й нiхто не пiдштовхував, у шию не гнав, пiд зад копняками не прискорював, але увесь набiр iнстинктiв, рефлексiв та втокмачених замолоду навичок так i волав: «Геть!»

Геть звiдси!

Подалi, подалi вiд мiсця подii.

І що з того, що гайдуки-переслiдувачi лишилися бозна-де, а тут вони ще навiть i народжуватися не думали? Це ж iнстинкт, йому хiба поясниш! Та й взагалi, час уже…

Я глянув на сонце й, мабуть, роззявив рота, бо Альберт посмiхнувся, а за ним й Ігор.

– Що, – поблажливо кинув вiн. – Несподiвано, га?

Тон менi не сподобався, але ж i справдi було несподiвано. Судячи з вiдчуттiв «внутрiшнього годинника», сонце мало б пiдкочуватися до зенiту.

Воно й справдi висiло майже в серединi дуги небесного шляху, але… ближче до заходу.

Одне з двох: або в цьому часi i сонце ходило iнакше – iз заходу на схiд; або ж годинник нахабно бреше, й насправдi зараз далеко за полудень.

Ну, звiсно ж. Хто сказав, що, мандруючи в часi, потрапиш рiвно у ту ж годину того ж дня, тiльки на сто чотирнадцять рокiв ранiше? І це ще добре, як день той самий. Бо могли б прилетiти i в зиму. В пiджачках, ага.

На кригу, i добре ще, якщо лiд товстий, бо так би й шубовснули.

Галя також задерла голову, подивилася в небо, перевела погляд на мене, знову поглянула вгору. Мабуть, дiйшло, але рота не роззявляла, а навпаки, посмiхнулась.

Розумна.

– Тодi вирушаймо, – пiднявся Альберт. – Якщо, звiсно, нiхто не хоче в лiсi заночувати.

На мою думку, заночувати в лiсi було значно краще, анiж набиратися блощиць у селянськiй хатi, але харчi все одно кiнчалися, так що вибору не було.

Одяг i справдi непогано пiдсох, щоправда, трохи однобоко – спереду краще, зi спини гiрше.

Краще було б навпаки, але маемо те, що маемо.

Галя закинула свiй комплект на плече й рушила за ялини.

– Далеко не вiдходь, – гукнув Ігор. – Хтозна, що в тому лiсi.

І я теж хотiв гукнути, й майже те саме, але вiн, негiдник, першим устиг.

Галя виразно пирхнула й чи то на слова не звернула уваги, чи вчинила геть по-жiночому – вислухала й зробила наперекiр.

Даремно.