Темна синя вода. Джерело

Я зиркнув на рiг й знову стрибнув очима на Миколу.

– Не… – видихнув вiн крiзь бiль.

Молодець. Швидко оговтався. Поважаю. Велику силу волi треба мати, щоб задихаючись, хапаючи ротом повiтря, крiзь темряву в очах й напiвпритомний стан пробувати щось сказати. Що ти, дядьку, вiд мене хочеш? Не стрiляти? Та звiсно, ж не буду.

– Не… будь… дурнем… зда… вай… ся.

Ще бiльш молодець. Не проситься, а робить свою роботу. Навiть пiд дулом пiстолета.

Про всяк випадок я пересмикнув замок. Не ривком, як належить, а обережно, притримуючи обома пальцями, щоб не дуже голосно клацало.

З пiстолета вилетiв i, радiсно крутнувшись у повiтрi, полетiв на стежку тьмяно-блискучий зеленуватий набiй.

Ого.

У мiлiцiонера в очах з’явилося щось нове – тоскне й невеселе. Але не розпачливе. Такий проситись не буде.

Серйозний дядько. Навiть перевiряльникiв не боiться, патрон у дулi тягае. Й, мабуть, готовий використати, й зовсiм не для того, щоб пальнути у небо. Там i без нього багато дiрок. Навiть озоновi, бувае, трапляються.

– Миколо! – почулося з-за рогу, вже iншим тоном. – З тобою там все гаразд?

Й дверцята брязнули.

Я пiдхопився назустрiч, i тут полоняник примудрився ще трохи збiльшити мою до нього повагу – смикнувся й спробував пiдбити мене ногою.

Значить, не за себе злякався. За напарника.

Молодець.

Але, звiсно, нiчого з цього дiла не вийшло. Не може людина через пiвхвилини опiсля копняка у сплетiння легко вимахувати ногами.

Я легко вiдбив ногу й ступив крок до рогу.

Зустрiв.

Чолов’яга, що я бачив його за кермом, був трохи стривожений, а тому руку мав не на гульфику, а на кобурi. Бiльш того, навiть розстебнути ii встиг. Але не бiльше.

А от якби оперативку носив, а не старий-добрий уставний радянський зразок – може б, i встиг якось вихопити.

– Анi руш, – неголосно сказав я, ворухнувши люфою.

Слiд вiддати належне – i цей теж не впав у панiку, не розгубився, тiкати не кинувся.

– Гаразд, – кивнув вiн i з жалем в очах прибрав руку з кобури.

Теж молодець.

– В порядку. Трохи забився. Жити буде, не скалiчений. Допомоги не потребуе.

– Дай я хоч погляну.

Я на мить завагався, й дядько рiшуче зробив пiвкроку вперед.

– Стiй, – так само неголосно сказав я. – Ще рух – стрiлятиму. Миколо, скажи товаришу, що ти в порядку.

– Я… – видушив той. – Гаразд.

Другий мiлiцiонер кивнув й пiдходити ближче не пробував. Натомiсть пустив у хiд язика.