Темна синя вода. Джерело

В головi крутилася цiла буря запитань. Хотiлося вивалити усi одразу, але вихопилося лише стандартне, й, мiж нами кажучи, не дуже розумне. Так питають товариша пiсля вiдпустки десь у египтах.

– І як там у вас?

– По-рiзному, – здвигнув плечем Ігор. – У чомусь краще, в чомусь гiрше. Багато в чому так само. Так само третину життя проводимо в лiжку, а половину вiд того часу, що залишаеться, намагаемось когось у те лiжко затягти.

Я не одразу зрозумiв, що це жарт.

– Так само починаемо ранок з кави, – вiн побовтав свою у чашцi, ковтнув.

Скривився, продовжив. – Часом такоi ж на смак.

Вiдставив чашку й кривитися теж перестав.

– Але нумо краще до справи, бо часу не так уже й багато. Якщо ви погодитеся, часу буде трохи бiльше.

– Нумо, – охоче погодився, бо цiкавiсть аж розпирала – «що ж воно за справа у них до мене?». Була навiть бiльшою за цiкавiсть «як воно там у них?». – Нащо ви менi все це розповiли? На що я маю погодитися?

– О, – вiн посерйознiшав. – Як уже було сказано – на роботу.

У далеких краях, без можливостi повернення. І з великою ймовiрнiстю загинути.

– Непоганi перспективи, – я теж спробував посмiхнутися, але, мабуть, вийшло не дуже рiвно, i я повернув губи на мiсце. – А як з винагородою?

– А нiяк, – Ігор поставив спорожнiлу чашку на стiл i демонстративно розвiв руками – наче рибалка у традицiйному жестi.

– Ще краще, – все-таки посмiхнувся я, цього разу щиро. Ну хто ж так вербуе? Треба було спочатку…

– Якщо, звiсно, не вважати за нагороду можливiсть прожити ще кiлька десяткiв рокiв.

Не стовiдсоткова ймовiрнiсть – я ж казав, що е шанси загинути? – але чимала.

– А якщо нi?

– А якщо нi – то нi, – повторив вiн фразу вуйка з анекдота «якщо загину – прошу вважати мене комунiстом», i, поки я думав, чи дожив цей анекдот до iхнiх часiв, а чи це випадковiсть, Ігор добив:

– А якщо нi – то загинете тут вiд машини. Сьогоднi-завтра. Максимум – пiслязавтра. Ну, може, як будете дуже обережним – то через пару днiв.

Але це невiдворотно, бо час, знаете… до речi, ви звернули увагу, що на ременi хлопця за сусiднiм столиком бляха у виглядi «форда» моделi «Т»?

Мабуть, я трохи зблiд, або очi розширилися, бо Ігор замахав руками.

– Не хвилюйтесь, того хлопця я контролюю. Про всяк випадок. Але я не бог, – вiн знову розвiв руками, цього разу вибачливо, зовсiм не схоже на попереднiй жест. – Не всемогутнiй. Вiд усього захистити не зможу.