Темна синя вода. Потік

Приперся новоспечений голова колгоспу i наказав сiяти. Дощ? Нiчого, що дощ. Холодно? Нiчого, що холодно. Рано? Нiчого. Партiя сказала – сiяти, значить, пора. Вимерзне? Та як ви смiете сумнiватися в мудрих рiшеннях партii!

Проiхав десятник зрання, погрюкав канчуком у вiкна та дверi: «На роботу! Пiдйом!»

Достоту як у панськi часи, тiльки панщина була три днi на тиждень, а радянщина сiм.

Вигнав. Наказав вантажити збiжжя, чiпляти до воза сiвалку й везти в поля. Вивезли. Стали.

– Ну что стали, товарищи! – весело горлае «двадцати-пятитысячник».

– За работу!

– Не можемо, – каже найсмiливiший iз селян. – Не можемо, товаришу голова. Стельвагу забули.

– Ничего, – натхненно махае рукою пролетар. – Сейте пшеницу, товарищи! Стельвагу потом посеем!

Не схотiла стельвага сходити. За два роки керiвники-пролетарi загнали селян спочатку в колгоспи, потiм у Голодомор, потiм у труну. Якщо когось з них потiм, у тридцять шостому-сьомому розстрiляли – то менi iх анi на копiйку не шкода. Скорiш навпаки.

Розповiдав менi дiд цю iсторiю, i наче й смiявся, але сумним був його смiх.

Лишилися на згадку про дiдове колгоспне життя книжка видачi трудоднiв та пачка облiгацiй державноi позики. На трудоднi виходило щось близько мiшка зерна на рiк, а на облiгацii взагалi не вийшло нiчого. Заморозили виплати раз, потiм ще раз, а там i власники повимирали, й грошова реформа перетворила сотнi на копiйки.

Кажуть, значно бiльше було колись облiгацiй, але пiд кiнець життя палив дiд якийсь компромат на себе, листи, фотокартки та особистi папери, спалив i облiгацiй пачку.

Бо що з ним ще робити?

Помер дiд, давно помер, й лише тодi розколовся батько – виявляеться, теж мав пригоду з тою стельвагою.

Вже зовсiм загнобили тодi село, нiхто двокiнними возиками не iздив, й стару стельвагу закопали у землю на колгоспному вигонi – припинати до неi неслухняного коника чи дратiвливого злостивого бугая. Добре закопали, так щоб анi кiнь, нi бугай не вирвали.

Крiм бугая, мав колгосп ще одну знаменитiсть – дурного Семена.

Народився той Семен ще до вiйни, й спочатку наче нормальний був, але потiм щось трапилося. Якби змалку помiтно було – то, може, й придушила б його матуся випадково, практикувалися ранiше у селах такi випадки; але нi. Звар’ював той Семен уже в майже дорослому вiцi, коли й придушити не так-то просто, й помiтять, донесуть куди слiд.

Це в наших селах також здавна практикуеться.

Я, малим бувши, ще бачив того Семена. Обходив подалi.